* * *
Зупинімося тут. Не треба,
Ти за обрій мене не клич.
Розтривожене синє небо
Заховається в тінь облич.
Зупинімося тут, на грані.
Вже твій кінь бряжчить стременом.
Кажеш, крила дає кохання?
Та, буває, гірчить воно.
Коли світ огорнуть тумани,
В них потонемо я і ти.
Коли щирість стає обманом —
Я не хочу туди іти.
Я залишуся тут, у літі,
В тебе є свої небеса.
Кажеш, небо зове летіти?
Що ж, лети, але тільки — сам.
Зупинімося тут. Так треба.
Я залишуся, як була,
Проводжати у синє небо
Білий помах твого крила.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.