* * *
У дзвона вирвали язик.
Був, кажуть, надто голосистим,
Не раз за свій бентежний вік
Будив на сполох сонне місто.
У дзвона вирвали язик.
Шановне паньство, можна спати.
Тепер нічий тривожний крик
Не буде спокій турбувати.
У дзвона вирвали язик.
Привсенародно, привселюдно.
Оскаженіле “Розіпни”
Розбилося об мідні груди.
Кого й за що судив закон:
Байдужість, страх чи безпорадність?
Чи безконечний сірий сон,
В якому всі топили зраду?
У дзвона вирвали язик.
Прощальний згук подався в мандри.
І натовп стомлено потік,
Позбувшись віщої Касандри.
У дзвона вирвали язик,
І заніміла кожна хата
Де під телеекранний сміх
Безликий люд вкладався спати.
А на майдані босий дощ
Виводив з вітром дике скерцо.
Над онімінням душ і площ
Стікало болем мідне серце
У дзвона вирвали язик.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.