* * *
А коні уміли літати.
А коням даровано крила.
Яких же гріхів прокляття
Небо від них закрило?
Виплело з гриви місяць,
Мов одібрало мову
І прирекло молитись
Сивим кайдан-підковам.
Очі у коней — солоні.
А були ж — із небесної сині.
І проводжають коні
Вдалеч ключі журавлині.
Раптом, обнявши вітер
І розігнавши тугу,
Вдарять баскі копита
В груди старому лугу.
Віриш — здійсняться мрії.
Мить — і в політ!
Та марно.
І відлітає в ірій
Тільки дзвінке іржання.
Люди цього не бачать.
В них є свої потреби.
А ночами коні плачуть
За втраченим синім небом.
Приречені надовічно
На всі тягарі і болі
Крилаті Боги міфічні
Із казки моєї долі.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.