Світлана ПОВАЛЯЄВА

* * *

Зиму всотала земля
З яскравими її святами
Хмари випили небо —
Скупчилися бубонцями
Будийських дзвоників зливи
І піняться горобцями
Калюжі вохряно — сині
Забуті на небі митцями…

Хода стає танцівною
І ллється сама собою
І ніжні мелодїї лютні
Тріпочуть над головою —
Скляні метелики неба
До спини чіпляються хмари
У крилах нема потреби
Бо тіло летить мов примара
Цілує будинки й каміння
Кружляє відбитками в шибах
В калюжах купає коліна
Катається верхи на рибах
Розтрушує гойдалок чари
Облизує першу травицю
Тіло летить мов примара
Нічна схарапуджена птиця!

Не так, як ніч, закінчується день
І розділити їх дедалі важче
І місяць з голосом Едіт Піаф
Монеткою не падає в ранкову прірву
Його душа блукає небом цілий день
Немов тонкий уламок порцеляни
І в гущу кавову занурює мізинця
Сумний шаман-ацтек сновида-вечір
І як своїх не дарувати крил
Зустрічним безвітрильним каравелам
Коли дерева вже забули про торішнє листя
І скоро розпрощаються з прийдешнм
Як в дзеркалі обірвана струна
Мов по воді пускає кола звуків
Й відбиток місяцю занурюється в свічку
Щоб утекти в туман в обіймах воску
Лягти на дні — обличчам в прірву неба,
Де нашаровуються зграї на зграї чайок
Серед сліпого плетива води,
Волосся, водоростей, вітру, зморшок світла
Я знаю — день, коли прийде нудьга
Вважається останнім словом смерті
І першим начерком на полотні
З сирих конопель музики повітря…

***

© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.