* * *
Зорі кригою вмиваються і снігом
Бите шкло морозяних ночей в очах
То був мій найвишуканіший вигин
То була твоя найвишуканіша печаль
То мене зірвуть з балкону зорі
То тебе потягнуть мої крила
Слідом… Я ніколи не відтворю
Того, що в собі колись носила
Житимеш в моєму черевичку
Злизуватимеш воду з моїх ніг
Після душу. Май собі за звичку
При собі носити оберіг —
Згадку про ілюзію кохання
Яку стільки літ чавив
Кожне моє змушене вертання —
Силуваний виклик літніх злив
***
© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.