* * *
Я мертва. Я — мертва!
Я злизую тихе вечірнє сонце
Зі щойнопоновленої бруківки
Я знаю яким життям живуть зомбі
Коли перериють усі дороги
І вимостять знову сплюндровані площі
І не залишиться жодних слідів
Цілої чверті твого життя
Легкої ходи сп’янілих — від — щастя,
Кроків, плям, поцілунків, недопалків,
Цілих двадцяти п’яти років спогадів,
Що коштували останнього літа
Я заклинатиму метеорити,
Затемнення місяцю і вулкани
Тебе повернути й тебе любити
І берегти для мене, омано моя!
Ці вимушені пророцтва,
В які не віриш уже як раніше,
Ці істеричні каблучки й намиста —
Вкривають мов панцир, усі — обереги,
І всі — безсилі, безсилі, бездійні !
Я — мертва, я злизую тихе вечірнє сонце
Зі щойнопоновленої бруківки,
Яка приховати нездатна жаху
Живої плоті нашого Міста — зі — здертою — шкірою…
Ми — теж…
Ми теж зі здертою шкірою —
спогади кровоточать —
нова бруківка спроби забуття у повсякденні
спучується під тиском спогадів про небачане щастя
Про нереальне вимріяне якесь літературне кохання…
Я так волію тебе повернути,
Що несамовито виламую ту бруківку —
Зриваю нігті і кров моїх пальців
Змішується з кров’ю поораного Міста —
З кров’ю зрізаних долонь спогадів.
Що розірвали лінії життя і кохання на безліч шматків…
…і від твого запаху —
потужнішого від хижого запаху крові
і легшого і ніжнішого від аромату
пилку маленьких пустельних квітів —
паморочиться голова
і руки шматують у білий пух
гаряче повітря,
мов ту подушку, що пахне тобою —
твоїм волоссям і твоїм тілом,
твоєю сіменем, твоїм коханням…
Мозок — збите скуйовджене простирадло
І з неба невпинно лунає твій сміх,
UNDERSTAND?
***
© Світлана Поваляєва. Всі права застережені.