Леонід ПОЛТАВА

СЕМЕН ЯКЕРСОН З УКРАЇНИ

Про жида С.Якерсона — сотника Армії УНР.
Написана під враженням розповіді в Нью-Йорку поета
і есеїста Євгена Маланюка — старшини армії УНР.

Пролетіли стрункі і хижі —
Центром штормів, ударом хвиж:
Де тут, де тут усі Парижі?
Не здивує нас і Париж!
Перекривлено шрамом рота,
З ревом шабля пірна в живіт…
Пролетіли, мов у ворота —
У завіяний снігом світ.
Двоголове північне диво.
Довгокрилі його орли
Довгоруко і юродиво
Батьківщину твою кляли.
Погуляй же хоч раз, Семене,
Не в парижах усіх, не десь:
Хай воскреснуть отут знамена,
Первозванним вишиті днесь!

Яв чи сон? —
Якерсон!..
Якерсон — Наполеон…
Хто ж то буде утікати
В теплі хати, у халати,
У жилети, у щиблети,
В славу давньої пори —
В шабісові вечори?
Може й буде… може й сон… —
Та не Сьома Якерсон.

Запорізька дивізія вийшла на чати —
Отамана свого зустрічати: —
Наваксуймо ж чоботи, хто ще має,
Нехай Симон дітей своїх не впізнає!
Довгорукі жерли нас — та не зжерли,
Заспіваймо ж йому, хлопці, «Ще не вмерла»! —
Перед сотнею став командир.
Козаки всі шапки — набакир,
Кожний в землю, мов корінь, загруз,
Темний вус, як один, темний вус.
В командира ж — і вуха світяться,
Ніс — неначе серпок півмісяця,
Й голова руда та вимовная,
Не чуприна — а родословная!..
Ще і ще вдивляються хлопці,
Темновусі чорти-запорожці,
І чернігівці, і полтавці,
І далекі катеринославці,
Придивляються, і всім миром —
Навіть дихають з командиром!
— Ой, попався нам, що й казати,
Ко'б не хлопець був — справжня мати! —
І коли вже все відгриміло —
Підійшов Отаман, по ділу,
І промовив, так тихо дуже:
— Якерсоне, дякую, друже.
Стиснув руку, легку й рудаву,
На нову українську славу,
На жидівську, на людську славу —
На свободи весну криваву.
Так і мовив, як муж до мужа:
— Якерсоне, дякую, друже.

Від боїв червоніли сніги…
Кулі в грудях — неначе медалі…
України хиткі береги
Відпливали все далі і далі…
Якерсон не вставав із коня,
Не долали ні кулі, ні сон.
А що-п'ятниць, на згарищах дня, —
Як мінявся тоді Якерсон:
У світильника ставив свічки,
Похиливши високе чоло,
І в тремтінні рудої руки
Стільки віри у жида було,
Скільки вічностей і хвилин —
Знають Бог та Єгова самі:
Був він сином обох батьківщин —
І обидві були у тюрмі.

А кінчалося: били в зуби
За урослі в серця тризуби;
Розпинали козацьке тіло,
Що у мертвих коней вкипіло;
І московські гарматні жерла
Біля Крут проревли: «Умерла!»…
Може вмерла — але воскресне,
Бо ніколи не вмре небесне.
Ти дивився Державі в вічі —
Розп'яли б тебе двічі й тричі
Довгорукі нові пилати…
Та із Ставки наказ: «Відступати».
Ще ось Вінниця, ще Житомир —
І кінець неземному содому,
Чи кінець, чи початок чи рація —
Все урвалось, як стріл —
Еміґрація.

— Інженере, налийте пива… —
Ще й сьогодні не вийде з дива
В час наруги, у час сваволі
Щирий друг в українському колі!
— Інженере, напиймось, друже,
Будьмо з Прагою в унісон!.. —
Та розумні очі лагідно мружить
Інженер Якерсон.
Хоч далеко від центрів Відень,
Вже й у Відень ввійшли людоїди;
Над Европою — довгорукі,
Смерть вальсує під Штравса звуки;
Зірка й свастика йдуть упарі
По вселюдському тротуарі…
Скоро й Прага вже в унісон…
І не спить інженер Якерсон.
О, не спиться йому, не спиться,
Тільки ніч одчайдушна сниться:
Сива сотня,
Розкуті коні,
Мов у воду —
У землю ідуть батальйони,
А над степом, що сам у своєму полоні —
Збожеволілий місяць плеще в долоні!

…А що-п'ятниць — свічки, і світильник, і віра.
На тарілці навхрест — оселедців хребти.
Син Ізраїлю — вірив,
Жид жидів — ти.

В гидкій руці надлюдського падлюки
Тріпоче Прага і тріпоче світ.
До Вашінґтону ще далеко муки,
Ще Лондон думає…
Але тебе — у піт,
У жар укинуло від першої ж хвилини,
Коли «штукас» шугнув із висоти:
Не вирвав із кацету України —
Тепер плати кацетом, сам плати!

Коли б ударило в мільйони фортеп'янів,
Розстроєних до крайньої межі —
То й їхній крик зів'янув би й розтанув
У реві горя!.. Діти і мужі,
Солідні й немовлята — ланцюгами
Нещастя сковані; і винні, і святі…
Ворушиться гетто. Трудними ногами
Проходить найдовшу дорогу в житті:
Від цих кам'яниць — до тієї руїни, —
Вмирай чи живи, чи мовчи, чи реви!..
Нестало столиці у чеській країні —
І мідяним горем ридають церкви.
Чадить сопухом новий Вавилон.
Заплющивши очі, іде Якерсон:
Давидова зірка,
Кишеня без корон,
І серце — з корінням,
І все — з вітровінням…
Не згинув, як сотник,
То згинеш тепер
Без кольта в руці —
Інженер!
— Гальт, гальт!
«Ін-же-нер»!..

Та чуда не зникли. І сталося чудо —
За всі ті світильники і за бої
Знайшлися ще люди в людськім кураї,
Знайшлися і будуть знаходитись люди.
Мітичний мій Гетьман з моєї країни
Кричав у Берліні: — Не смійте! Пиши!..

І з празького ґетта виходить
Семен Якерсон з України,
Сховавши Давидову зірку
В найкращу скарбницю душі.

Збирали тоді в українському колі —
Самі обездолені, жовті і голі,
І ти щось носив у фашистській газеті,
І ти роздавав щось хоч дітям у гетті,
І плакали чорні поля України,
Словацькі і польські поля,
І вже на прокляття Берліну
Вставали не люди — а Мати-Земля!

* * * * * * * * * * * * * * * *

Прощайте, Сотнику. Нові приходять теми…
Земля Шевченка… Океан… і хліб…
Дозвольте ще
Покласти цю поему
Букетом пролісків
На Ваш забутий гріб.

5-7 березня 1966р.,
Вашінгтон