КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ
ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Як Лаврін Борозна їздив на Україну
(Бувальщина)
Жив собі вуйко за границею,
Лаврін Борозна.
Родом з Тернополя чи з Коломиї,
Хто його зна.
І було у нього чотири сини.
Нівроку, сини — немов соколи:
Тарас,
Андрій,
Ярослав,
Найменшого Остапом нарекли.
Малі діти — горя не знати.
Та як стали ото підростати сини,
Давай свого батька по черзі питати:
— Хто ми?
— Чиї ми?
— З якої сторони?
— Нізвідки! — скаже, було, як зав’яже.
— А мама казали, що ми українці…
— Не слухайте мами, вона вам накаже.
— А хто ж ми, тату? Хто ми?
— Чужинці.
— А я бачив Україну на карті… —
скаже старшенький.
— І я бачив!
— І я!
Одвернеться старий, бо сльози з очей
тільки кап… кап…
Сини відступляться.
Вони не люблять, як батько плаче,
Не розуміють причини.
Переглянуться.
Хай буде по-їхньому!
І в один голос:
— Нема України! Нема України!
Батьку, не плач.
Погладить Лаврін кожного по голівці.
сини один за одним — у двері.
А надворі так гарно! І можна погратися
У гангстерів і мільйонерів.
Так із дня у день,
Так із року в рік.
І Лавріновим повчанням
Загубився лік.
Виросли сини.
І по-всякому вміють,
Тільки не по-українському.
Правда, вареники, чи то пак пироги, і під подушку клали б.
Поженилися.
Пішли діточки.
Одне за одним восьмеро внучат.
Зберуться в неділю всім родом-родиною,
Сидять дід з бабою серед них, мов іноземці.
Не стерпить старий:
— Хто ви? Турки які, бусурмани?
Слова рідного мовить не знаєте?
По-якому дітей називаєте
Ви, безрідні Івани?
Джон, а ходи-ію сюди, — покличе онука
меншенького. —
Як тебе звати?
— Джон.
— Не Джон, а Іванко. А тебе, Білл, — Васильком. А тебе, Мері, — Марійкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете?
— Фазер! — скажуть сини одночасно. —
Ми чужинці, хіба вам не ясно?
Тож і маємо просьбу велику:
Не збивайте дітей з пантелику.
Візьме Лаврін голову в руки:
Діждався синівської ласки!
Затуманяться очі одвічною тугою,
І на скатертину кап… кап…
А Мері, в’юнка непосида
(Мале, а розумниця, бач!):
— Я буду Малійкою, діду,
Тільки не плач.
* * *
Занедужав Лаврін Борозна.
Все ввижається гай-сторона,
Де край битого шляху тополі
Розмовляють з вітрами на волі.
І застогне, так тяжко застогне.
Може б, лікар чим-небудь поміг,
Так його не пуска й на поріг.
Позбігались сини: — Що з ним, мамо? —
Бо і їх не впускає так само.
Під дверима посидять, та й підуть.
Лавріниха не знає нічого.
Не доб’ється і слова від нього.
Смерть прийшла чи найшло божевілля?
Наварила цілющого зілля,
Так не хоче ні зілля, ні ліків.
Умовляли, просили, благали.
Не виходив з кімнати два тижні.
А як вийшов — насилу впізнали,
Тільки блиски в очах дивовижні.
— Де, стара, саквояж мій дорожній?
Переглянулись всі: що він каже?
Нащо, нащо йому саквояжі?
— Схаменися, отямся, Лавріне…
— Схаменувся, лечу на Вкраїну,
Гляну хоч перед смертю на неї.
— Батьку, ви при своєму розумі?
Там же бузувір
Вас заарештує
І зашле в Сибір.
Та Лавріна нічим не злякати.
— Вже мені все одно помирати.
А зате хоч вклонюся Дніпру
І у рідному краї помру.
Оточили сини і онуки.
Але стримати, бачать, несила.
— Я ж, Лаврінчику, вмру від розпуки… —
Лавріниха, ламаючи руки,
Мов біля труни заголосила.
* * *
Ой ще довго Лавріниха голосила.
Якось їй приснилася могила,
У якій Лаврінчик спочиває
У сибірськім у холоднім краї.
Сорок днів, як він пішов на “муки”.
Сорок днів — ні вістки з України.
Родичі, сини і навіть внуки —
Всі зійшлися на сороковини.
Може б, довше голосила Лавріниха,
Дак у шибку хтось постукав тихо.
До віконця підступила ближче, —
З саквояжем там стояв небіжчик.
— Та впускайте! Доки тут стояти?
— Дід приїхав! — крик зняли внучата.
Відчинили двері: — Батьку! Діду! —
Бачить: віскі, рештки від обіду.
Й миготять свічки на всеньку хату.
— Це по кому?
— По Вкраїні, тату! —
Тут Лаврін як заволає басом:
— Дурні ви і я із вами разом! —
Кинувся, немов несамовитий,
І давай-давай свічки гасити.
— Є Вкраїна, край наш солов’їний!
— А сини: — Немає України!
Батько: — Є!
Сини: — Нема!
Перший: — Швидко на гачок впіймався!
Другий: — Що, більшовикам продався?
Третій: — Чадом гемонським подихав?
А четвертий: — Батько з глузду з’їхав!
Оце тобі! Навчив на свою голову!
І як стукне кулаком по столу, —
Всі чарки із дзенькотом додолу.
Стало тихо, мов у домовині.
Та Марійка раптом:
— Є Вклаїна!
Кинулись до діда всі онуки.
— Є Вкраїна! — й просяться на руки.
— Ви ж мої розумники… — гладив кожного по голівці, а з очей кап… кап…
***
© Олександр Підсуха. Всі права застережені.