ГАЛИЧИНА
Ти пахнеш хлібом, о моя країно,
Барвінком-м’ятою у зорянім саду,
Ти солов’єм співаєш, Україно,
Про щастя, радість і свою біду.
Вінком калини і вишневим цвітом
В твоєму серці є Галичина,
Вона – П’ємонт, П’ємонт з терновим квітом.
Вона – це ти, а ти – це є вона!
Цей край не раз, не два сльозами вмитий
І кров’ю скроплена його свята земля,
Тебе ще в зародку хотіли задушити,
А ти була, неначе немовля, –
Така довірлива. Між обома вогнями
Лише іскринка. Варшава і Москва
Тебе ділили кордонними мечами.
Але ти вижила. І ти перемогла.
Тридцять дев’ятий рік на нашій Україні…
Тоді – єдиній, під одним ярмом,
І галицька земля, здавалось, на коліні
Уже стоятиме покірливим рабом.
“Братам молодшим” правду обіцяли,
Освіту, школу, мову – ледь не рай,
Вожді радянські нас “урятували”,
Це ж від загарбання “уберегли” наш край.
А галичани ще тоді й не знали,
Яку ще долю готували нам,
Побачили: світ кров’ю заливали
І не давали спокою тілам.
Коли спочатку дозволяли мову
І рідне слово линуло усюди,
І землі забрані верталися їм знову
Повірити були готові люди.
Зовсім недавно не мали ж бо нічого –
Поляки все до себе забирали,
За труд важкий лиш часточку малого
Вони, як наймитам, безжалісно кидали.
А ось тепер – усе в “руках” народу.
Казали нам: “Це спільне, наше.
Багатства маєте, небачені ще зроду”,
А люди: “Як це? Не моє, ні ваше?..”
Життя було, як боротьба без правил,
І виживав лиш той, який хитріший.
Сильніший слабими керував і правив,
А винним був і праведний, і грішний.
Радянських блазнів, вірних із столиці
В Галичину без ліку направляли,
А їм хотілось крові – не водиці,
Вони по трупах йшли на п’єдистали.
Народ побачив, хто і чого вартий.
Душа кипіла, рвалася від болю.
Одних саджали за залізні грати,
Співали іншим про щасливу долю.
Тоді одні у руки брали зброю
І, як граніт, тесали другі слово,
І разом ішли на боротьбу, до бою,
І падав хтось, а хтось підводивсь знову.
Та не сиділи люди, склавши руки,
Без страху йшли на смерть за святе діло,
Терпіли навіть всі нелюдські муки,
Життя за волю віддавали сміло.
І щирих тих, хто серцем і душею
За Україну-ненечку повстали,
На Схід самих, і навіть із сім’єю,
Вожді народу зразу відправляли.
Відгородили весь Союз від світу,
Закрили людям двері і кордони.
Заборонили вже тоді “Просвіту”,
Казали всім: “У нас такі закони.”
Які закони? Тільки беззаконня
Панує скрізь, усім керує.
Незгідний з чимось – спереду безодня
Ніхто і крику твого не почує.
Нас вчили жити без віри і без Бога
І часто чорне білим називати,
Що буде всім одна ясна дорога,
Як менше думати, а більш – мовчати.
А на мовчання не ставало сили,
Бо правду в серці силою не здушиш.
І не мовчали – люди говорили,
Шептала совість: “Мусиш! Мусиш!”
Бо твої діти не побачуть волі,
Не скажеш ти – то промовчать і інші,
Ми просто станемо рабами долі,
А нами керуватимуть “мудріші”.
І галичани – горді й непокірні
Самі себе приносили в офіру,
Не зрадили – залишилися вірні
І у пустелях чорного Сибіру.
***
© Наталя Петрів. Всі права застережені.