Наталя ПЕТРІВ

ДЕСЯТІЙ РІЧНИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ПРИСВЯЧУЮ

На витоптаній ордами землі
І скропленій кривавими сльозами,
На стомленім чорнобильськім крилі
Хтось волю сіяв словом і ділами.
Хтось волю сіяв… Крок… За кроком – крок…
А сіяв там, де вже й дерева лисі,
І це був шлях з землі аж до зірок,
Була надія на життя і …листя.
Хтось волю сіяв в камені й піску,
Чи то з любові, а чи, може, з дуру,
І Бог почув молитву непросту,
Благословив ту непохитну віру.
Важким був схід. Довкола аж гуло,
Довкола все, здавалося б, палало,
Але зійшло! Ні, швидше проросло,
Оте насіння паростком буяло.
І це був ранок… Потім була й ніч…
І були дні веселі й непомітні,
Та разом йшли вже поруч пліч-о-пліч
Щось незвичайне й мрії заповітні.
Та разом йшли і цінували мить,
І мить старались гідно пережити,
І вчилися по-щирості любить,
І вчились тільки правду говорити.
А було все: морози і дощі,
І були спеки і холодні ночі,
Вони ж усе робили від душі,
Лиш від душі, а не на людські очі.
Вони цей скарб, як долю, берегли
І паросток віддячив їм плодами,
Глянь, Україно, це ж твої сини
Дитячу вірність пронесли віками!

***

© Наталя Петрів. Всі права застережені.