ГОЛОД І ЛЮБОВ
(ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ)
Драматизована поема
До тих пір, поки філософія не зможе
керувати світом, ним будуть керувати
голод і любов.
(Шіллер, “Всесвітні мудреці”)
Дійові особи:
Художник (Маестро) Еренштраль
Карл ХII
Петро I
Іван Мазепа
Два малих сини Еренштраля
Європа
Юпітер
Юнак
Жебраки
Продавець глечиків
Продавець квітів
Прочанин
Блазень Карла — 1-й жебрак
Блазень Петра
Блазень Івана — Карлик
Люди
ДІЯ 1.
1. Майстерня художника Еренштраля.
Художник у роздумах. Він ходить туди-сюди. Рве тільки-но розпочате полотно і кидає в сторону.
Еренштраль
Зовуть до себе всі двори великі
Набридли вже. Відомий портретист!
Якби хто знав на всьому цьому світі…
Ох, як же я ненавиджу себе!
Та Леонардо, мабуть, іще більше
Страждав, і сумнівався… й малював.
Я зовсім бідний, зовсім, зовсім бідний.
Моя сім’я велика, як в лелек
Я не боюся старості як смертний.
Та як митець боюсь її… тепер.
Нема за що папір купити, фарби…
І хата ця закладена давно.
І будь я двічі, тричі геніальний…
Чи, може, малювати на піску,
На золотому березі морському,
Як ті японці?.. Зроду і нікому
Твій труд не буде снитися тодІ
Заплаче море — і картину змиє.
(Пауза)
Заплаче море — і картину змиє…
Висока проба злота цього серця,
Яке це може. Пише для небес.
Для цього треба золота в кишенях.
За що прожити? А коли сім’я…
Митець — внук Бога. Вільний, наче… ангел.
Але він, значить, — для природи — син.
Судьба моя вже вирішила дещо,
Коли я був ще зовсім молодим.
Тепер себе ненавиджу до спазму.
Візьму реванш в судьби своєї я.
Ось шкода тільки, що дітей так шкода.
Та й жінку теж колись любив свою.
Картини — це листи самій природі,
Заплаче море — і зітре картину…
Лиш біла піна, лиш пісок і піна…
(Продовжує міряти знервованими кроками кімнату)
А я про хліб ще думати повинен.
(Пауза)
А може, може, кинути це все.
Мистецтво ж, кажуть, жертви вимагає!
Кладе пензлик і фарби. Натягує полотно. Починає щось малювати. Мугикає.
Не знаю я. А, врешті, щo не знаю?!
(Зриває знову полотно і топче)
У геніїв також бували сім’ї.
Як у Шекспіра, чи Сократа навіть.
І не малі…
Але ж були й бездітні.
На кого ж я, на кого ж я подібний?
Ніхто ж іще не знає Еренштраля.
Та й як їм знати. Він не знає сам.
Потреба і бажання є писати…
І ніби є щось схоже на талант.
Але художник — більше, ніж картини.
Це навіть більше, ніж сама судьба.
Своє життя поставив я на карту.
Як кажуть здавна: пан, або пропав.
(Пауза)
А є ж такі, що на дні моря пишуть.
І пишуть так, як я на полотні.
Оце і є те — вище за мистецтво,
Самопожертва із самопожертв.
(Пауза)
Чому не Боя я?! Мушу малювати
І тішитись, що це побачить внук,
Леліяти в собі таємну мрію
Що ні, о ні! “Увесь я не помру”?!
Чимало літ в запасі у людини,
А як митець… Я вийшов на вітри.
І зараз, зараз вибрати повинен.
Кудою йти і що мені нести.
…Белліні, Ботічеллі, Перуджино,
Ель Греко, Рубенс, Джотто, Тіціан…
Великі приклади, великі перешкоди,
Великі цілі… З ким мені іти?
(Пауза)
Якби хто знав на всьому цьому світі.
(Пауза)
Чи, може, малювати на піску
На золотому березі морському?
Заплаче море — і картину змиє…
Заплаче море — і картину змиє…
Душа ж картини — Всесвіту належить.
А людям що? У них є море й трави.
Плач вітру, сміх дитини, грому дзвін.
Що вибрати? Мистецтво для мистецтва,
Чи: геній — для майбутніх поколінь?
Що вибрати? Що вибрати? Що вибрати?
Що вибрати? Що вибрати мені?!
(Ходить по кімнаті туди—сюди, вхопившись за голову)
2. Типовий європейський міський базар кінця XVII — початку XVIII століття.
Тут зі своїм товаром — гончарі, ковалі, теслі, пекарі, селяни… Багато народу.
В різних кутках базару — “трикутником” — три жебраки у чорних лахміттях
із простягнутими руками, в капюшонах.
Базар шумить—дзвенить, а вони терпляче, мовчки чекають… Люди, як люди — розмовляють між собою про наболіле,
про все: від інтимного — до політики.
Продавець глечиків
(до продавця квітів)
Ох, важко стало жити зараз, важко.
Всю землю забирають королі.
Нема де взяти глини на зарібок…
Продавець квітів — жид
(з усміхом)
А ти з людей ліпи свої тарелі,
Адже усі ми в глину перейдем.
І ці ось
(показує в глибину базару)
Сиво-злоті менестрелі,
І цей
(киває на одного з жебраків)
Що жебракує ніч і день.
А мій товар первісніший. Ти бачиш.
(Нюхає свої квіти)
Я — лиш торгаш. Природа тут митець.
Хоч від землі ще більш, як ти, залежу.
Продавець глечиків
(сміється)
Мій внук чи правнук з тебе зліпить вазу.
Продавець квітів
А може, він багатим буде, га?
Король йому дасть землю, волю, славу…
Продавець глечиків
Дай Бог, дай Бог. Як би так просто все!
(Думає)
А врешті, знаєш… Я хотів би дуже,
Щоб і тоді ліпив із глини він.
Навряд, чи є під небом більша радість,
Ніж поєднати голод і любов.
Красу творити, й хліб із цього їсти.
Любов’ю серця голод тіла бити.
І вміє це не кожен з королів.
(Високо підносить глечик над головою, закликає покупців)
Купуйте, люди, вироби із глини!
Фігурні свіжі вироби із глини!
(Свистить глиняним півником)
Усе для господині і дитини.
(Підносить вгору люльку)
А дещо й для господаря знайдеться.
Купуйте, люди! Дешево і модно!
Хтось підходить. Щось бере. Мовчки розплачується, зустрічаючи велику, мов тарілка, усмішку продавця глечиків. До продавця квітів підходить юнак.
Юнак
(простягає монету)
Мені, будь ласка, щонайкращих квітів.
Продавець квітів
(рахує гроші)
За це не буде навіть будяка!
Юнак
(знічено)
А можна, я вам завтра принесу?..
Я чесно, чесно… Так потрібні квіти…
(Простягає руку)
Продавець квітів
(б’є колючою трояндою юнака по руках)
А геть, паршивцю! Знаю я вас, знаю.
(До всіх)
Дивіться, люди, квітів захотів,
Коли й на хліб грошей, мабуть, немає.
(До юнака)
Іди он ліпше сядь біля отих…
(Показує на жебраків)
Продавець глечиків
Сусіде, любий, що Ви розійшлись!
Візьміть ось
(дає жменю монет),
Дайте хлопцеві найкращих!
Продавець квітів
(відводить руку з грішми)
Е, ні, сусіде! Ви дурні, чи що?
Ці гроші вам задурно не далися.
Я не візьму їх, зроду не візьму.
Перший жебрак, що сидів навпроти, підіймається і підходить до продавця квітів.
1-й жебрак
(здіймає з пальця перстень)
На ось. Візьми.
Продавець квітів насмішливо простягає руку. Оцінивши перстень, бере — й ковтає. Жебраку дає оберемок троянд.
Продавець квітів
(до продавця глечиків, ніби оправдуючись)
Ну, в цього можна. Гроші дармові.
Він тут за день мільйони, видно, має.
Не робить ніц. Жебрає лиш, жебрає…
Продавець глечиків
(знизує плечима і починає збирати свій крам, щоби перебратися в інше місце).
1-й жебрак підходить до юнака і віддає
йому оберемок троянд.
Юнак
(несміливо бере квіти)
Я Вам віддячу! Завтра заплачу Вам.
Удвічі, втричі більше заплачу…
Я дуже вдячний. Ви…
Це не для мене… До завтра… Друже…
(Показує в глибину базару і біжить туди)
Там… он…
Голоси:
Що там? Що там? Що?..
…Там — дивовижної краси дівчина в білому, напівпрозорому одязі танцює плавний танець під чиюсь ледве вловиму мелодію циганської скрипки. До неї підбігає юнак, і падаючи на коліна, дарує їй оберемок квітів. Всі оточують, дивляться. Зчиняється гармидер. Люди хапають квіти у продавця квітів, перестрибують через глечики, розбиваючи їх. Все дзвенить, метушиться. Зніяковіла дівчина в білому стоїть, вся обсипана квітами і здивованими поглядами. Зникає світло.
…Повільно розвиднюється. Гармидер змінився тишею. Всі, немов зачаровані, дивляться пластичний танець дівчини… Збоку — жебраки. Раптом — вона… завмирає, граціозно падає на землю… повільно підіймається і — звертає увагу на жебраків. Встає, підходить до них, обдаровує кожного з них дзвінкими… Під впливом її чарівливості, люди теж розщедрилися на жебраків. Кидають їм. З’являється Еренштраль.
Еренштраль
(до продавця глечиків)
Що тут за цирк? Вистава? Скоморохи?
Продавець глечиків
Це, пане, дівка дивної краси
Тут танцювала під циганську скрипку.
А зараз, гляньте… Бачите? Вона
До жебраків свою звернула милість.
(Дістає з кишені гроші і теж дає кожному жебракові по золотому)
Їх я раніше мало помічав.
Еренштраль
(дивиться на дівчину)
А справді є щось, є щось в ній…
Продавець глечиків
Безсмертне.
Дівчина в цей час цілу жменю золотих монет висипає на жебраків, які мовчки рахують їх і по—чесному розділяють між собою, що досить дивує людей.
Продавець квітів
(надто здивовано)
Ви бачите! Ви бачите, як чесно…
Продавець глечиків
(до Еренштраля)
Вона й багата ще до всіх чеснот.
Еренштраль суєтливо заглядає у свої кишені, в торбу, і на власний сором і подив людей, що вже звернули увагу на його метушню, знаходить їх пустими. Йому немає чого кинути жебракам. Художник хвилю стоїть в болючій розгубленості. Дістає з торби папір, фарби, пензель і швидко й талановито малює портрет дівчини. Люди заглядають йому через плечі.
Голоси:
А гарно! Сильно! Копія, їй—Богу!
Продавець глечиків
Я це куплю, якщо Ви продасте…
Даю півсотні…
Голоси:
Я теж куплю! Я купую також!
Еренштраль закінчує малюнок і хвилю роздумує.
Еренштраль
(махає рукою, простягає малюнок продавцю квітів)
Візьміте, пане!
(Той бере)
Гроші дайте… бідним
(Показує на жебраків)
За мене дайте…
Продавець квітів
Не багато їм?
Еренштраль
Не знаю, скільки Ви б мені дали?
Та розділіть це порівну між ними.
Продавець квітів
(відсипає монети Еренштралю)
Ось гонорар Ваш. Хочете — діліть.
Еренштраль бере монети, розділяє їх між жебраками.
1—й голос:
Шановний пане, дуже Вас прошу!
Я б теж хотів портрет цієї… жінки.
(Шукає її поглядом)
Художник малює її портрет вже з пам’яті й дає Продавцю глечиків під голоси: “І мені! Мені!” Малює, й не помічає,
як з голови його знімають капелюх і кожен, хто одержує портрет Незнайомки, кидає туди плату.
2—й голос
(приймаючи портрет, показує на нього)
Отут, маестро, пір’я синій колір…
Голоси з—за спини:
Так, так, тут синій!..
Продавець глечиків
(вказує на портрет)
Тут рожевий більше.
Еренштраль
Можливо, й так…
(Нарешті підіймає голову й дивиться на те місце, де тільки—но була дівчина… з жахом)
А де вона поділась?
Голоси:
А дійсно… дійсно… де вона? А де?!
Еренштраль кидається на пошуки Незнайомки і спотикається об власний капелюх, набитий грішми. Падає.
ДІЯ II.
3. Двір шведського короля Карла XII.
Тиша. Напружена самотність. Молодий Карл XII в траурному одязі.
Не так давно помер його батько — Карл XI.
Без попередження заходить 1-й жебрак, який щойно з базару.
Карл
(сидить, їсть моркву, грається шпагою).
Це ти, мій блазню?
(Ховає шпагу в піхви)
1-й жебрак
Я, Ваша світлість.
Карл
(оживлюється)
Заходь, заходь, скидай свої лахміття.
Розказуй, як там, як там між людьми!
1-й жебрак
Ви не зняли ще трауру за батьком,
Тож люди теж живуть іще із ним.
І нарікання, й радощі — до нього…
Всі хочуть землю мати…
Карл
І це все?
1-й жебрак
Ви знаєте… я б вивідав і більше, але…
Карл
(нетерпляче)
Але!..
Жебрак
(знічено)
Дозвольте, принесу!
Карл
Давай, скоріше. Що там ще у тебе?!
1-й жебрак вибігає за двері й через хвилю прибігає вже в одязі блазня з торбою.
Блазень Карла
Тут, Ваша світлість, щедрий мій зарібок.
Та він біднішим був би в сто разів,
Якби народ, напевно, більш, ніж хліба,
Видовищ неповторних не хотів.
Карл
Ну, ну…
Блазень Карла
Була там, знаєте, красуня…
Красунь базарних в нас чимало є…
Яка піснями заробляє гроші,
А чи за бублик танець продає.
Ця не така. У золоті, у сріблі…
Немов туман, з’явилась — і нема.
Як за велінням золотої рибки,
Прийшла — то травень, змилася — зима.
Карл
Ну й що? Красуня? їх у мене сотні.
Блазень Карла
Воно то так, та гляньте лиш сюди.
(Виймає з торби перстень і подає Карлові)
Карл
(роздивляється здивовано)
Ну ти дивись, цікавий перстень. Дуже.
Тут знак якийсь…
Блазень Карла
Велика буква “Є”,
Карл
(плескає його по плечах)
О, ти хороший нишпор, юний друже.
Це, мабуть, змова! Хтось готує бунт.
(Думає)
Хоч, може, й ні… Та все одно цікаво.
(Роздивляється перстень)
Ти знаєш що… Давай сюди лахміття.
Я замість тебе сам піду на ринок.
Те “Є”, можливо, знов туди прийде…
(Голосніше)
Й мені щось цінне й дивне подарує.
Те “Є”, можливо, знову, знову є…
(Бере одяг блазня, приспівує)
Й мені щось, може, цінне подарує…
Щось дивне й щире, може, подарує…
Мені щось…
Виходить допереодягаючись.
4. Київ. Двір гетьмана України Івана Мазепи.
В розпалі оргія, на якій присутній Петро I зі своїми слугами і фаворитами.
Петро
(ставить на стіл келиха з вином і витирає піт долонею, торкається до ордена Андрея Первозванного, що на грудях Мазепи)
Иван, ты знаешь, этот человек
Шел в наши земли долго и далеко.
Сейчас на место, где его следы,
Уже кресты возносят к птицам храмы.
(Пауза)
Давай и мы пойдем куда—нибудь.
Давай пойдем — и шведа завоюем!
(Пауза)
Окно на запад надо прорубить.
Іван
З хрестом? Вогнем? Мечем?.. Чи поцілуєм
Свого сусіда в очі молоді?
Петро
(голосно сміється)
Не будь смешным. Я только в силу верю.
Огонь, и штык, и пуля… и петля…
Построю город я под небом серым.
Поставлю на колени короля!
Мазепа
(встає, дивиться у вікно)
Такі сніги… Так свище білий вітер!
(Вслухається в заметіль)
Тепер так легко збитися з путі.
Мороз оно такі злеліяв квіти.
(Хухає на скло)
Аж шкода, що вони не в золоті.
Петро
Да брось ты, брось, Иван Степаныч, зиму.
Славянам зимы вовсе не страшны.
Вот немцам… Да… Зима — есть наш союзник.
Мне надоело слыть медведем там…
Показує у вікно, маючи на увазі Європу.
Іван
Що так, що так. Той захід — фрукт красивий…
Петро
Не так красивый, как богатый. Да?
Іван
(хитро примружившись)
Його потрібно дійсно брати силою…
(Вбік)
Та ліпше, щоб мене Вонa взяла.
Петро
Что говоришь?
Іван
Кажу, що край культурний.
Нам перейняти б звичаї його…
Петро
(перехиляє келих)
Недурно бы, недурно бы, недурно…
(Поплескує Івана по плечах)
Для этого соединил нас Бог.
(Лукаво)
Иль, может быть, тебе милее шведы?..
Смешной народ вы. Братья мы навек.
Іван
А Запоріжжя?..
Петро
Я б хотел друзьями
Таких врагов, скажу тебе, иметь.
Іван
(в задумі)
Я теж хотів би… брата мати другом…
Петро
Смешной народ вы. Хитрый и смешной.
Таким шутов не нужно й казначеев…
(Плескає Мазепу по плечах)
Не обижайся… Я хочу сказать:
Наивные й доверчивы, как дети.
Вы — младший брат! Вы резвы! Вашу мать!..
Вы меньше знали Чингисхана плети.
Іван
Дорослість рання в користь не іде.
Ми стоїмо між шведами й тобою,
З яким єднає віра, іго, кров…
З яким минуле…
(Задумується)
А майбутнє…
Петро
(зіскакує з крісла з липкою, неслухняною чуприною)
С кем же?!
Іван
(усміхаючись)
З бородою…
Петро
Хотя я пьян… Иван Степаныч,
Мы ж коханы… брось
Твои намеки, шутки…
А! Что-то грустно!
(В сторону)
Шут, иди сюда!
Идите все, шуты, сюда, идите!
Б’є кулаком по столу. У Івана падає келих з вином на підлогу,
але не розбивається.
Акробатично закочуються два блазні.
Один — Іванів, інший — Петрів. Починають
цілуватися і чубитися одночасно. Петрів блазень підбігає до келиха, що впав,
імітує злизування вина, підіймає келих, підносить його Мазепиному блазневі,
вони ніби осушують, переплівши руки і — разом — символічно розбивають об підлогу. Танцюють на черепках смішний,
дикий танець.
Петро
(до свого блазня)
Ванюха! Эй!
А йди сюда, засранец!
(до Мазепи)
Иван Степаныч, я тебе скажу…
Нет… не скажу родному батьке даже…
Вина, Ванюха!
(Блазень подає Петрові і Мазепі келихи з вином)
За нашу дружбу.
Іван
(підіймає келих назустріч)
За дружбу — так, якщо вона не в службу.
Петро кидає свою чорну, патлату голову на стіл. Чути храп. Над царем і його блазнем гасне світло. Іван здіймає зі стіни бандуру, запалює ще одну свічку. Співає “Чайку” на свої ж слова. Сумно і самотньо.
“Ой, горе тій чайці,
Чаєчці—небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
Чумаки їхали,
Чаєчку злякали,
Вони чаєчку злякали,
Чаєнят забрали.
Ой чаєчка в’ється,
Об дорогу б’ється,
К сирій землі припадає
Чумаків благає…
До Мазепи підходить його Блазень.
Іванів блазень
А чого б вам “Думу”… Думу не співати?
Іван
Дума — для народу… Чайка для палати…
Дума — то для серця іншої частини.
“Чайка” — то для себе. “Дума” — батьківщині…
(Продовжує)
Ой, ви, чумаченьки,
Ви, добрії люди,
Верніть моїх чаєняток,
Бо лихо вам буде.
Пісня поволі—поволі стає ніччю: гасне, гасне…
Не вернемо, чайко,
Не вернемо, наша…
5. Майстерня художника Еренштраля.
Еренштраль сидить, рахує гроші, дістаючи їх зі свого капелюха. На стіні — “Джоконда”.
Еренштраль
Чимало срібла, золота чимало…
Вбігає хлопчик — син художника.
Син художника
(побачивши гроші)
О тату! Тату! Ви тепер нарешті
Коня і шпагу купите мені…
Вбігає ще один хлопчик — другий син художника.
Другий син художника
Мені вітрила, тату, обіцяли
До човника, що біля маяка.
Рожеве, або біле…
Еренштраль
(роздумуючи)
Звісно, хлопці.
Я обіцяв.
Син художника
Чи вистачить грошей тут?
Еренштраль
На щось одне…, бо ще й на хліб потрібно.
Сини повисають на батьковій шиї з криками:
“Мені коня!”, “Я хочу в море, тату!”
Еренштраль
Ну, що ж, біжіть, подумаю про це я.
Хлопці вибігають
Коня! Вітрило!.. І сідло! І компас!..
Еренштраль
(підходить до мольберта)
Ну, як тут будеш на піску писати,
Щоб, як зерня, пропасти в ньому сам?
Якби була у хлопців рідна мати…
А то ж померла. Що робити нам?
(Щось малює)
Ця дівчина, що бачив на базарі,
Могла б, напевно, увійти в мій дім.
Не рідна мама, все ж полегше дітям…
Одне питання, як її знайти.
Життя, життя! Чому я не багатий?!
Багатство — рівне волі для митця.
А тут копійку мусиш заробити,
Продавши в рабство самого себе!
Продавши Бога кесарю, чи злому…
(Пауза)
А це ідея!.. Кесарю… Якому?!
Мене давно запрошують двори…
Французький, шведський і російський дикий,
Казав Боплан, є вільний край Украйна,
Там козаки охрещені і сильні
їх малювати теж за гроші можна?
У них є вождь, чи як його там… гетьман.
Якщо служити вже комусь,
То ліпше — тим вільним людям,
Диким, як полин.
Бо що ж робити? Є життя, крім всього…
Що від мистецтва вище кожен раз.
Мистецтво — тільки копія з уяви.
(Ритмічно ходить по кімнаті)
Йду на базар. Знайду цю білу жінку,
В якій мистецтво порівну з життям.
І розпитаю заодно про край цей,
Який купці Украйною зовуть.
Бере фарби і папір. Виходить.
6. На одній сцені, наче розділеній склом навпіл — Петро та Іван зі своїми блазнями грають в шахи.
Петрів блазень зривається, біжить за двері. Через хвильку у них хтось шкрябається і хникає-хихикає.
Петро
(голосно)
Что там за хрен?!
Встає. Йде до дверей. Б’є в них ногою. За дверима зойк. Петро відчиняє двері, звідси викочується його блазень у солдатському костюмі.
Блазень
Отец, не бей!
Петро
(стусує його в спину)
А, чертов… хвост!
Один хахол — отец тебе, придурок.
Я твой хозяин, ты — мой верный пес…
А вырядился! На меня похож.
(Вздимлює йому голову)
Ну, не сердись, Ванюха. Дай мне сказку.
Блазень
(на колінах підповзає до Петра, лизнувши йому руку)
Гав-гав! Гав-гав! Я знаю сказку-быль.
Петро
А ну, а ну… Скажи — за костомаху!
Дає йому костомаху зі стола.
Блазень
Я был в Европе. Видел свет и плаху
(на вухо цареві)
Там есть такое!
Петро
Да иди ты…
Блазень
Я то пойду… И ты иди со мною!..
Та женщина божественна собою.
Она умна, туманна и красива.
То — словно небо… то — как-будто ива.
Найди её, советую тебе.
Петро
(бере блазня за комір, другою рукою — шахматну фігуру).
Я — ход конём… Поставлю здесь туру я.
Блазень
Беру коня! Шахую.
Петро
Ах ты, мой умный…
Продовжують грати.
Мазепа з блазнем сидять
по другу сторону від скла.
Гетьман (робить хід)
Карлик
(робить хід)
Стелюсь, пресвітлий пане…
Іван
Ох, суслику, ти мудрий, аж… дурний.
Твої маленькі хитрі оченята,
Як дві на вузлик зв’язані струни.
Карлик
У нас тут скучно… Скоро буде весело…
Венеціанський карнавал! Сарданапаль!
Заплещуть душі, мов Харони веслами.
Кривавий баль, кривавий буде баль.
Іван
(ухопив Карлика за вухо і притягнув до себе)
Ти що верзеш? Ні в кут таке, ні в двері.
Карлик
Брешу я правду, хі-х-хі, й брехню.
Стягнув з Івана капелюха й хвацько закружляв по світлиці.
Іван
(сміючись)
А хто й коли навчив тебе манерам?
Карлик
(віддає капелюх, робить хід — хід королем…)
Іван
Ти, суслику, холєра…
Карлик
(ховаючись під стіл)
Мій герцог цісарський, хіба забув ти, пане,
Що я недавно був на чужині?!
З розбійником вечеряв і циганами
Із чумаком, що в тебе на струні.
Подає Іванові бандуру його. Той бере. Лаштує. Співає “Думу”.
Всі покою щиро прагнуть,
А не в один гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво,
А всі браття, то-то диво.
Нема любви, нема згоди
От Жовтої взявши води!
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Карлик
(ніби перебиває)
Про віру щось там. А Петро казав,
Що ти — католик, мій пресвітлий пане.
Іван
Люблю я захід, суслику, але —
Не за богів, а за науку й світло.
І не для себе, для людей, що зле
Пливуть під православним вітром.
Карлик
Так ось, так ось, я ще не доказав.
В краях твоєї юності я бачив…
Красиву жінку…
Іван
Їх багато є.
Карлик
Вона із кожним по-його балакала.
Ще зовсім юна, в жилах — як вино.
Іван
Ти з нею був?.. Чи то пак, розмовляв?
Карлик
(пускається в лихий танок приспівний)
Як гуляв, так гуляв,
Ні чобіт, ні халяв,
Як додому прийшов,
Не було й підошов.
(Підбігає до шахівниці)
Шах! Шах! Шах! Шах…
Іван
Ти, бачу, пане суслику, не промах.
Ходжу слоном — заморською тварюкою.
(Приспівує)
Ти з-за Дніпра, я з-за Десни,
Погуляємо до весни.
Петро з блазнем своїм.
Блазень
(пересуває фігури)
Она богата, но сурова дюже…
Через окно смотрела на меня.
Немецкая какая-то наружность,
Не то что украинская свинья…
Петро
А где сейчас?
Блазень
Из бала — на корабль…
Петро
Ну что ж, ну что ж…
Блазень
(впевнено переставляє фігуру)
Здавайся царь… Король!
Петро
Хитер, собака! Ну, показы..й бабу…
Ідуть геть. Петро на ходу роздягається, встеляє підлогу своїм одягом.
Іван із Карликом.
Карлик
А так я вам… вбиваю королеву.
Іван
Ну, не вбиваєш, а в полон береш.
Карлик
Моє це діло — скормлювати левам,
А чи нехай штани мені пере.
(Іронічна пауза)
Хтось взагалі до дам бажає голим…
Іван
(теж іронічно)
До дам, від дам… але не в тому річ.
Карлик
Спис Тамерлана, чи стріла монгола
Через таких струміла у Дніпрі…
Іван
Розумно кажеш…
Карлик
Мат вам. Ви оточені.
Пішак веде до пекла короля.
Іван
(запально)
А очі, що? А як у неї очі?..
Карлик
Я ж вам кажу: освічена вона.
Іван
Ну, мат, то мат…
(Бере бандуру, починає грати, зразу ж рветься струна)
О, тріснула струна…
Встає. Як і Петро, роздягається, виходячи з кімнати.
Після великої паузи — в двері стук.
Із пустої кімнати ніхто не відповідає. Заходить Еренштраль. Із-за дверей голос:
“Це літня хата гетьмана Мазепи. Як пан—художник, то нехай малює, або чекає гетьмана самого, який тут раз на десять літ буває. Ми вас одних до вечора залишим, бо й гетьман сам заморським гостям радий, а особливо тим, що — від мистецтва… А Ви, якщо увічнити бажаєте, ну, то малюйте, що Вам дороге”.
Еренштраль
Портрет Мазепи я б хотів увічнити.
Голос із-за дверей
Не пощастило вам…
Еренштраль
(розчаровано)
Змалюю дім.
Двері голосно зачинаються. Художник залишається наодинці.
Еренштраль обережно ходить по кімнаті, оглядає гетьманські речі.
Зупиняється біля картин знайомих йому художників.
Еренштраль
Це — “Відпочинок на шляху”… Ван Дейка.
Великий був парадний портретист
І колорист, ну, майже геніальний,
А “майже” — тому, що невільним був —
У Лондоні він жив придворним Карла
І малював бундючно-пишну знать.
А врешті… Всі художники, як стріли:
В польоті — вільні, ну а далі — ціль.
Всіх нас послали в небо, як уміли.
Хто від сердець, хто від близьких могил.
А на шляху вже — як накаже доля —
Чи яблуко, чи я блукав, чи степ…
Не знаємо, не знаємо ніколи,
Де смерть, де вічність, де любов нас жде?
Ходить, як завжди, туди-сюди по кімнаті, заклавши руки за спину.
Нема Івана. От тобі і доля…
Митці найбільш в полоні примх її.
Бо воля може бути й у неволі,
І долі як нема, то й з Україн
Не принесеш її до свого серця…
Та й Україні також не “тево”…
Намалював би я портрет Мазепи,
І їй би слава во віки віків.
Митець в недолі — вічність у недолі,
Вважай тоді: народам “не везе”.
Із—за привідчинених дверей писклявий, іронічний голос Карлика.
Карлик
…Бо сіль землі коли втрачає солі,
То що поверне силу їй і сенс?
Еренштраль
(в запалі розмови з собою не помічає, що слова, сказані не ним, продовжує)
А я хотів би тут придворним бути.
І Хаквін Спегель, і Еспер Сведборг —
Поети, а спили тії отрути,
Яку шукаю я собі тепер.
(Сідає. Бере гетьманського пістоля. Захоплено)
Ого! Пістоль… Шлях ще один до волі…
Карлик
(з-під столу)
Ага! Це доля, доля, доля…
Еренштраль
(сахається)
Доля!
(Прикладає пістоль до скроні)
Якби хто знав на всьому цьому світі,
Ох, як же я ненавиджу себе!
Пістоль — це доля… Але ж діти, діти!
Вони ще не пускають до небес.
Себе я зрадив! Вже себе я зрадив.
І, мабуть, смерть — лиш викуп за торги.
Своє життя я на піску морському,
Своє життя картинно залишив.
Заплаче море — і картину змиє.
Карлик
(тоненько)
Заплаче море — і скелета змиє.
Еренштраль
(дістає лист паперу, сідає перед дзеркалом, прикладає пістоль до скроні)
Чи вже були такі автопортрети?
Карлик
Авжеж, були…
Еренштраль
(злякано, прокинувшись)
А хто сказав “були”?!
Карлик
(вилазить з-під стола)
Я бачив, як відходили планети,
Складали крила зраджені орли…
(Пауза)
І не дивуйтесь, мій пресвітлий пане…
Еренштраль
Ви хто такий?
Карлик
(іронічно)
Напевно, гетьман я…
Я цар царів… Степани, Тамерлани…
Петро московський… был тут у меня.
То, наче Цезар, у сенат коня
Завів до мого гетьмана Івана.
Тут зустрічались дикість з благородством.
Одного хочуть — захід їм давай.
Лише шляхи у кожного з них різні…
Та й захід той у кожного з них свій —
Культура — тому. І військовий стрій,
У ньому інший бачить, дикуватий…
(Пауза)
Чого — на захід?.. Неба в нас багато!
Еренштраль
Якщо таке тут мудре “гетьманя”,
Який же гетьман має бути?
Карлик
Дивний.
І на любов голодний, хоч і сивий.
І любить голод, мрії і наук…
Оце поперся…
Еренштраль відкладає пістоль.
Карлик
О! Нема забави.
Я думав: тугу цей хоч розжене!
Еренштраль
(протягує пістоля Карлику)
То, може, ви застрелите мене?
Карлик
Що має бути, те вас не мине.
Як має бути — блискавка прониже.
(Підбігає до шахівниці)
Оце зроблю я, може, хід конем,
А райська груша схилиться ще нижче…
Еренштраль зачудовано спостерігає за Карликом.
Еренштраль
Ну, що ж, ну що ж, то секундантом долі
Не хочете у мене бути Ви…
Карлик
Ще темно все. Ще королі не голі.
(Особливо душевно)
Ще встигнемо позбутись голови.
Еренштраль
(по-братськи якось обіймає Карлика)
О, друже мій!
Карлик
(вислизає з рук)
Змалюй печаль отого,
Хто народився в масці і помре…
Сідає за стіл, плаче душевно, пронизливо.
Еренштраль
Я, милий друже, змалював би й Бога,
Якби зробилось молодим старе,
Або воскресли прадіди чи діти,
Які погасли, тільки-но прийшли.
Але, але нема такого в світі…
(Бере листок, малює)
Давай, позуй…
Карлик
(підбігає, дивиться)
Та це ж якийсь полин!
Еренштраль
Така душа. Що я зроблю, мій друже?
Жартуєш ти, а на душі…
Карлик
Залиш…
Давай сюди мене…
(Сміючись бере малюнок)
Мені байдуже.
Ви гетьмана мазюкати прийшли…
Так, він вартує, щоб його увічнити.
(Знічується, знову перетворюється в Карлика-блазня)
Хі-хі-хі-хі, мій милостивий пане…
Хтось тут свічки, хтось — золоті підсвічники.
Еренштраль
(бере Карлика за плечі)
А де він є? А де він? Де він є?
Ця романтична, хитра ця людина.
Карлик
О, він безсмертить знов ім’я своє…
А з ним вже обезсмертиться Вкраїна.
Нахиляється до Еренштраля, шепоче на вухо про місцезнаходження гетьмана Мазепи.
Бере бандуру, співає.
Гей, воле, воле, широкеє поле,
Оставайся поза нами, нещасная доле.
Остань поза нами, з нашими панами,
Розвернися, біле поле, морем перед нами.
Та хоч море — горе (на те воно й море),
Ніхто тебе не зневажить і спини не споре… Гей!
Пісня гасне.
Еренштраль і Карлик виходять.
ДІЯ III.
7. Майстерня художника Еренштраля, на його батьківщині.
Хлопчик, його син — грайливо забігає сюди. Ховається. За хвилю з’являється другий син. Він шукає першого. Звичайна дитяча гра “у схованки”.
Син художника
(заховавшись)
Ну, де ти там?
Замість Другого Сина до кімнати заходить Карл у костюмі свого блазня. Другий Син сам швиденько заховався.
Карл
Пробачте… Еренштралі…
Художник тут? Малюнок тут… живе?
Син художника
(впевнено)
Та тут живе!
Карл
То ви там заховались?
Син художника
(з лукавством)
Сховався я…
Карл
Мені, як кров із вен,
Портрет потрібен тої, що на ринку
Ви малювали й людям роздали.
Син художника
(з поважністю батька, видаючи себе за Еренштраля)
Нема його.
Карл
(наказовим тоном короля)
Прийду через годинку.
Щоб ви з портретом тим отут були!
Нервово виходить.
Через якийсь час з’являється у дверях Петро.
Син художника
(продовжує сидіти у схованці — до свого брата кричить)
Я вже сховався. Чому не шукаєш?
Петро
(у солдатській формі вривається)
Художник ты?! Я на базаре был…
Ищу я ту, которую сказали,
Ты срисовал недавно. Я хочу,
Чтоб рассказал мне про неё.
Иль отдал портрет… той женщины…
(Дістає пістолет. Стріляє)
Быстрей, быстрей, ты всем там раздавал…
Ну, где ты есть?
Син художника
(злякано)
Шукайте…
Петро
А ты, художник… слышу я — нахал…
Син художника
У себе вдома я роблю, що хочу.
Петро
(стріляє ще раз)
Портрет, скотина…
(Бігає по хаті, шукає)
Син художника
(сміється)
Ха-ха-ха-ха-ха!
Петро знову береться шукати і, не знайшовши, іде до дверей.
Петро
Ну, извини, приду сюда из помощью,
Подумай, друг мой, и найди портрет.
Раз ты боишься, то неправ, художник…
Виходить, голосно плеснувши дверима. Другий син художника прожогом вискакує зі своєї схованки і біжить на вулицю.
Син художника
(вилазить зі схованки).
Гей, брате, брате, що ж ти робиш?
І хто кого шукати має зараз?
Мене мало не вбили за портрет
Якоїсь жінки…
(Шукає брата, не знаходить)
За що мені кара!
До хати заходить Другий Син художника з Іваном Мазепою, який в образі байронівського героя — майже голий, мов тільки що з коня знятий, до якого прив’язаним був…
Другий Син
Пробач, мій брате, тут така оказія,
Оцей Жебрак
(показує на Івана)
Картину в нас візьме…
У фігурі Сина Художника активний протест, він хоче щось сказати.
Другий Син Художника підбігає до нього, пошепки говорить.
Другий Син
Мовчи, мій брате, це не святотатство.
Він не назовсім. Копію зніме — й поверне нам…
Син художника
(обурено, але теж пошепки, щоб Іван не чув)
Це ж наша мама, мама!
Другий Син
Послухай, брате, він шука портрет,
Що тато наш останнім малював.
Цей чоловік, коли ми тет-а-тет,
Мені великі гроші обіцяв.
І то за що! За те, що зробить копію!
Син художника
А нащо, брате, нащо це йому?!
Другий Син
А я не знаю… Голий — благородний.
Син художника
Я це помітив зразу…
Другий Син
Не питай…
Він знає мови. Голі королі,
Напевно, так би мали виглядати.
Іван
(підходить до них, простягає гроші)
Ну, ось, пани вельмишановні, плата.
Візьміть її…
Брати беруть гроші і жахаються від величини суми. Але стараються не подати вигляду. Хоч Іван чудово читає обличчя.
Можливо, трохи мало…
Син художника
Та ні, ну що ви?.. А коли?..
Іван
Найшвидше.
Через годину. Може, через дві.
Я вже знайшов маестро, який, видно,
Що-що, а копії — чу-до-ві.
(Відкланюється)
Ну що ж, гуд бай, до зустрічі, вірніше.
Виходить.
Син художника
Отак ми, брате, матір’ю торгуєм…
Другий Син
Поїхав батько, що ж робити нам?
А, врешті, не торгуєм, підробляєм.
Син художника
А може, може, хоче так вона?
(Підтягує до себе брата)
Але послухай, що тобі скажу.
Нам треба швидше звідси утікати,
Поки ти мав мене отут шукати…
Другий Син
(з лукавинкою)
У двір я вибіг, знаєш, за потребою,
А там мене оцей зустрів. Пішли
Ми з ним до лихваря, в якого
Портрет заклали позавчора ми.
Він викупив…
Син художника
А тут таке чинилось…
Портрет цей, брате… Ой, тут щось не те!
Втікати треба… Скоро хтось прийде…
Починає гаряче розповідати братові про те, що трапилось, доки його не було. Брат уважно слухає, ніби не був свідком приходу Петра.
8. Трисценка.
Спинами до нас стоять, ніби розділені склом, три силуети, ледве освітлені ще росяним Сонцем.
Це — Карл, Іван, Петро.
Карл — в одязі блазня, Іван — голий, Петро — в російській військовій формі початку XVIII століття.
Десь із неба громовий голос: “Полтавська битва! Починається битва Полтавська!” Звучить музика Бетховена із драми Ґьоте “Едмонд”. Тривожно і смертно.
Іван розгортає портрет, на якому — дружина Еренштраля, а не прекрасна Незнайомка,
як здається всім. Дивиться на неї зачудовано.
Співати починає тихо — душею для душі:
Ой вивели Морозенка на Савур-могилу,
Подивися, Морозенку, та на свою Україну!
Вони його не стріляли, ані не рубали,
Тільки з тіла козацького…
Петро з Карлом повертають голови до Мазепи. Старанно дивляться на картину. Дивляться, дивляться… Карл починає відсувати скло. Петро, тим часом, кидається на нього, розбиває скло, що розділяло їх. Страшний дзенькіт, як громи Полтавського бою. З порізаними, закривавленими руками підбігає Петро до Івана — вихоплює картину. Кров хлюпає з пальців на неї. Постріл. Іван відхиляється, виймає шпагу.
Подолавши скло, з голою шпагою біжить до них Карл. Петро стріляє в нього — і ранить у ногу. Іван, тим часом, необережно порізався розбитим склом. Кров… Скрегіт зубів. Петро втікає з картиною. Іван із Карлом — поранені — напівлежать, немов на полі бою. Довга-довга німа сцена.
9. Той самий європейський базар…
Ті ж продавці, відвідувачі, Жебраки… Весело—діловий галас із невловимою тривогою…
Продавець глечиків
(заклично)
Античні вази, глечики моло-очні!
У кого вина — лийте їх сюди…
Продавець квітів
(цинічно)
Які там вина, ну які там вина…
Набулькай крові людської, та й все.
Перший голос
Росія… шведи… кров тепер первинна…
Другий голос
Хіба до того різали гусей?
Це ж скільки світ, війна немає краю.
Все б’ємось, б’ємось, б’ємось… А за щo?
Продавець квітів
Комусь на руки. Квіти виростають
На місці, де з нікого у ніщо
Пішов солдат, чи п’яна куртизанка…
Продавець глечиків
Цинічні ви…
Продавець квітів
Я все вже пережив.
Я втратив маму, сина… наостанку
Пішла дружина… Цинік я вже, бо
Якби не злим, то, певно, ідіотом
Я точно б став, на втіху цій юрбі…
Продавець глечиків
Пробачте, я не знав, я…
Продавець квітів
(змахуючи сльозу)
Та вже чого там…
(До людей)
Підходьте, люди! Маки і троянди…
Беріть, найкращі…
Продавець глечиків
(теж витирає сльози з очей)
Я візьму усі.
Продавець квітів
(ніби до себе)
Смішний якийсь… Мені б отут стояти…
(До Продавця глечиків)
В тому, бачте, сіль,
Що тут мені і весело, й не страшно.
Люблю процес… А гроші… Що нам тре?..
Я все віддав. І злий…
Підходить покупець.
Покупець
Мені ромашку.
Продавець квітів
(дає ромашку)
Грошей не тре. Візьміть уже безплатно.
Коли я злий, так легше, так помре
В мені скоріше злість на чорта й Бога.
Недобрий я?.. Вони до мене як?!
(Міняє сповідальний тон на рішучий)
Доволі слів!..
До нього підходить Прочанин в українському вбранні.
Прочанин
(з типово українським акцентом)
Скажіть, а це дорога
В Єрусалим?
Продавець глечиків
(втручається)
А, всі туди ведуть…
1-й жебрак
(єхидно)
Колись Христос із храму виганяв
Усіх отих, що в ньому торгували…
Продавець квітів
(спохмурніло)
Тепер святі плетуться на базар…
І жебраки — немов на Рим вандали.
Голоси
Жени святих! Нехай ідуть до храму.
2-й жебрак
Цареві царське, Богові — його…
Голоси
Нехай іде на всі чотири сторони!
Всі люди — базарний натовп — страшенно настроєні проти Прочанина. Він — ніби та дитинна іскорка для сіна, яке вже давно готове було спалахнути у вітряній напрузі. Все це нагадує сцену у дворі Пілата…
Прочанин
Скажіть мені, де вихід тут. Піду я …
Голоси
Заблудла вівця! Він шпигун Москви!
Жебрак
(ідіотськи)
А бий його!
Голоси
Хай буде аллілуя!
З натовпу на Прочанина летить камінь.
Голоси
Хтось перший кинув камінь…
Продавець глечиків
(кидається захищати Прочанина)
Люди! Ви…
За що його? Він лиш питав дорогу…
Голоси
Він теж із ним. А бий горшки його!
Починається розгардіяш, розбій.
Продавець квітів
(ховається під стіл)
За що? За що? В очах у ваших пекло…
Не винні квіти! Бийтеся самі.
Голоси
Розпніть його…
Юнак
(вибігаючи)
Йому ж іти далеко…
Хтось одягає на голову Прочанину глечик. Хтось розбиває його.
Юрба глумиться над ним, як над Христом колись фарисеї. Все йде по колу…
Раптом — постріли… один, другий — ближче, третій — ще…
З’являється великий, розпатлано-вольовий Петро. Повне заціпеніння натовпу,
що викликане темною магічністю його постаті.
Ніхто, звичайно, не вгадує в ньому царя Московії.
Петро
(розгортає картину, ніби нічого не сталося)
Народ честной, тут дело есть крутое.
(На людей справді впливає дикунсько-царствена самовпевнена поведінка Петра)
Смотрите! Здесь вот женщина одна.
Она нужна мне…
(До себе)
Ох, она нужна мне.
Юрба залишає бідного Прочанина, стає німим чорним Місяцем біля нього.
Скажите, может видел кто её?
Люди один перед одним зачаровано дивляться на картину.
Петро
Никто не знает?
Довге мовчання. Вилазить 1-й жебрак.
1-й жебрак
Я, здається, бачив.
2-й жебрак
І я також
Голоси
І я, і я, і я…
Продавець квітів
Вона сюди приходила…
Петро
Это значит…
Значит это, что она — моя!
Продавець глечиків
(іронічно)
Твоя? Ну що ж. А я сказав би — Божа.
Петро
(наказово)
Ведите к ней!..
Продавець квітів
На цвинтарі вона.
Петро
(здивовано)
Живет?!
1-й жебрак
Ха-ха…
2-й жебрак
Лежить уже під рожами.
Голос
Це ж Еренштраля нашого жона!
Продавець квітів
Вона померла кілька тижнів тому.
Голоси
Ага, ага…
1-й жебрак
Навіщо все це вам?
Петро голову в руки бере. Крик відчаю замерзає в його
командорській постаті, мов серцевина. Стоїть, як чорна блискавка під громом.
Рішучим жестом скидає з себе все…
Петро
(стріляє вгору)
Пойдем теперь на кладбище. Дорогу!
Хочу увидеть…
Люди кидаються за ним, але раптом помічають двох зустрічних їм. Це — Іван і Карл, які змінені до невпізнанності. Всі зупиняються.
Петро
Вы кто? Откуда?
Іван і Карл
(в один голос)
Женщину мы ищем…
Іван розгортає її портрет.
Петро і юрба
(в страшенному подиві)
Она! Вона…
Продавець глечиків
Оця була колись тут.
Продавець квітів
Сама богиня…
Голоси
О! Вона… вона…
Петро
(вириває портрет у Івана)
Давай сюда…
Продавець глечиків
(ледь сміливо)
Дивись, яка скотина!
Московіят…
Продавець квітів
Це нам належить всім.
Голоси
Звичайно, всім…
З’являється Юнак.
Юнак
Покличмо Еренштраля!
Голоси
Біжи за ним…
Продавець глечиків
Ага
1-й жебрак
Біжи за ним.
Юнак
Лечу, лечу. Казали, він приїхав.
Що десь в степах України гуляв.
Шукав, шукав цю фею. З того лиха
Його чужа привабила земля.
Іван
(до Петра)
Віддай картину!
Карл
(хапає Петра за руки)
Ну, давай скоріше!
Петро
(замахується на Карла)
Я счас как дам!
Продавець глечиків
Хай це хоч нас єдна
Кругом війна, кругом війна найбільша,
Хай хоч прекрасне поєднає нас.
Продавець квітів
Навіщо битись?!
Голоси
(уже розталі, без криги страху)
Ідем шукати разом!
Гайда, гайда…
В цей час у протилежному до людських облич кутку базару з’являються двоє, ідуть, узявшись за руки —
Еренштраль і Незнайомка в білому.
Світло-безтурботно і якось безборонно пливуть до натовпу.
Голоси
Дивіться! О! Це та прекрасна дама!
Продавець глечиків
А Еренштраль! Художник!
Продавець квітів
Молодець!
Іван, Петро та Карл біжать назустріч Еренштралю.
Петро
(кричить, простягаючи до неї руки)
Я — царь! Я царь…
Іван
(перстень із буквою “Є” показує їй)
Я гетьман…
Карл
Королева,
Король я! Справді…
Голоси
Ха-ха-ха!
Петро
Ты — шут…
Смотрите, люди…
Хоче дістати щось із кишені
Іван
Голий я навмисне…
Карл, Іван та
Петро кидаються бити Еренштраля.
Він, як може захищає Незнайомку. Відкинутий у калюжу…
Безліч брудних, довгих рук тягнуться до білосніжної вінчально-високої сукні Незнайомки. Петро стріляє,
Іван відбирає в нього пістолет. Карл узяв Незнайомку за руку і тягне до себе, інші — до себе…
Небо незвично швидко тьмяніє. Сильно гримить, блискає. Всі ціпеніють. Десь — наче з неба — з’являється Бог — Юпітер —
у вигляді білого бика — бере на руки Незнайомку й цілком земним голосом душевного парубка говорить:
“Ну, що ж, Європо, мучать бідні люди… Нехай ростуть…”
І з шумом вітру відносить її, відносить, відносить…
Іван, Петро й Карл разом з усіма скаженіло дивляться.
Все, як на картині В.Тіціана “Викрадення Європи”. Еренштраль підіймається з калюжі й пилу, дістає папір і фарби. Малює…
Продавець глечиків
Що він малює?..
Юнак
(дивиться на роботу Еренштраля)
Викрадену Європу…
Вірніше, процес…
Голоси
Викрадення Європи… Викрадення Європи… Викрадення … Європа… їі
зовуть Європою…
Із сціпленого натовпу дзигою викручується Прочанин, і запекло танцюючи гопака, співає:
Ой так, таки так,
Де урода, там і смак.
А у мене від віку
Ні уроди, ні смаку…
І якось пронизливо—приречено додає:
Гей-ге-ей!
Опускається зоряна-зоряна ніч із великим місяцем. По-материнськи обіймає людей.
1994
© Ігор Павлюк. Всі права застережені.