* * *
Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.
Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і самки всіх племен і видів.
Зі слова й глини я би й сам зліпив…
Та ще людини з каменю не видів.
Його, бувало, гладила сльоза,
Пекли вітри, освітлювали зорі…
Втікав від себе, щоб не йти назад.
Чим був мудрішим, тим ставав прозорішим.
Чутливий і холодний, наче сніг,
Кружляє світ з мечем старим і бідним.
Дерева пишуть вірші в напівсні.
Чужі дерева, але вірші рідні.
Під них я гірко няньчив лелечат,
Терпів образи, цілував сльозину.
Втікав у себе, щоб не йти назад.
Летів у світ, вертавсь на батьківщину.
Не знав, для чого все те і кому…
І церква, й цирк, і теле-, й мікроскопи.
Солоним серцем бився об пітьму
Й шукав тривоги, знавши вічний спокій.
І ту дорогу, й поле, і вітри…
І мед з ножа, і шлях останніх чайок,
Все те, що я ще не договорив
І у бою, і за вечірнім чаєм.
І бронза, й бринза, й клятва, і клятва…
Комічний і космічний щем хатини.
Ну був, ну вмер…
Кого ти здивував
Великим вічним кошиком малини?
***
© Ігор Павлюк. Всі права застережені.