* * *
Іду собі. Як п’яні між свічками.
Як зі свічками йдуть в підземний хід.
Себе і землю пробую руками.
Себе і землю.
Золото і цвіт.
Суєт бажаю. І не заздрю зорям.
Сільських дядьків люблю і голубів.
Гаванським димом дихаю на горе,
Яке б я загубити не хотів.
В сумних тополях кров далеких предків.
Порожні гнізда — мов чекають зір.
А вже для мене всі завіти ветхі
І я усьому ще наперекір.
Слова приїлись.
Шкода революцій.
Кохання теж набридло, як стерня.
І стільки, як печалі у науці,
То стільки муз в крилатого коня.
Міщани зляться. Плебс і бидло ниють.
То кран зірвавсь, то музики не ті.
Та ліпш віддати душу за повію,
Ніж рідний степ за гори золоті.
…І ця за гроші куплена свобода.
І ця краса без істини й добра…
І — допотопне відчуття народу
Над берегами вічного Дніпра.
***
© Ігор Павлюк. Всі права застережені.