ВОДА З ДЕСЯТИ КРИНИЦЬ
І
У ворожчиній хаті —
ворон чорним хрестом на стелі.
У ворожчиній хаті —
чорний кіт на пухкій постелі.
У ворожчиній хаті —
змій вогнем триязиким із печі.
У ворожчиній хаті —
мимоволі мороз поза плечі!
Потягнувся котяра
(ворон крилами як затріпоче!).
Потягнувся котяра
й умиватись почав неохоче.
— Карр! Гостей накликаєш?
(зілля — хлюп на черінь, мов на рану!)
Ти гостей накликаєш?
А не бачиш хіба, що нерано?
Хтось і справді постукав.
Так несміло, мов гілка чи цвіт,
хтось у двері постукав.
І кого там ще носить?
— Зайдіть!
А з порога — калина.
Зорі-кетяги, листя з росою.
Із порога калина
освітила кімнату красою.
— Підсобіть мені, тітко! —
аж заламує віти тремтливі.
— Поможіть мені, тітко,
жити в світі нарешті щасливо!
Рік у рік побиваюсь,
а немов у заклятому колі.
Рік у рік побиваюсь.
Брови-райдуги маю, а долі…
Тільки випущу бруньку —
як не тля, то посухи чи грози!
Тільки випущу бруньку —
як не град, то вітри чи морози!
Більше сили не маю —
вже, мабуть, не зберусь і на квітку.
Сили більше не маю —
підсобіть, поможіть мені, тітко!
— Заспокойся, дитино!
(кіт зіщулився, ворон принишкнув).
Будь терпляча, дитино!
Розгорну твою долю, мов книжку.
Нахилися над варивом:
мов свічадо, у нього поверхня!
Нахилися над варивом:
як-то трави у ньому поверне?
Чи вогонь відіб’ється?
Гляньте-гляньте, котусю і вороне!
Чи вогонь відіб’ється?
О, згори лиш! А денце — у чорному…
Так недобре сплелося…
Роботяща ти, чемна, красива, —
а недобре сплелося:
дим-павук поверх горщика сиво…
В день, як ти народилась,
хтось, не знати, з якої б то речі
в день, як ти народилась,—
твоє зернятко-серце до печі
кинув, —
щоб перетліло.
Чи знічев’я, чи, може, й зумисне
кинув,—
щоб перетліло.
Бачте, іскра то згасне, то зблисне?
Десь те зерня і досі
на якімсь попелищі забутім.
Десь те зерня і досі,
твоя доля без нього — безпутна.
Доки зерня не знайдеш
та не візьмеш у лагідні руки,
доки зерня не знайдеш,
ти приречена доти на муки.
— Де ж те зерня шукати?
Хто б сказати напевне зумів це,
де те зерня шукати?
Чи в трипільців, чи, мо’, в черняхівців?
Де те серце шукати?
Чи на Хортиці десь, чи в Богдана
зерня-серце шукати?
По Майданеках чи Магаданах?
— О , це загадка, доню
(змій-вогонь — між поліна в тривозі).
О, це загадка, доню!
І навряд чи я стану в підмозі.
Ну, хіба принесеш ти
сто дощів за століття останнє.
Сто дощів принесеш ти,
твій-бо корінь крізь них проростає.
Ці дощі спочивають
По десяткові в кожній криниці.
Хай собі спочивають —
обійди всі і кожній вклонися.
Та води зачерпни з них.
Тільки треба опівночі. Згода?
Ти води зачерпни з них.
Може, й буде тобі нагорода!
— Дяка щира за раду!—
підхопилась калина зраділо.—
Дяка щира за раду!
Цеї ж ночі візьмуся за діло!
— Хе, не дякуй зарання.
Відіп’ю хай ковточками дрібно
(лиш не дякуй зарання)
та й скажу, де шукати потрібно.
ІІ
А що перша криниця —
то порожнім відерце зосталося!
А що друга криниця —
з півдороги відерце ввірвалося!
А що третя криниця —
як набрала, упало й розбилося!
А четверта криниця —
кров’ю раптом водиця зробилася!
А що п’ята криниця —
як повіяло смертю і страхом!
А що шоста криниця —
у відерці якась… черепаха!
А що сьома криниця —
ліг такий безпросвітній туман!
А що восьма криниця —
мало в ній не втопилась сама!
А дев’ята криниця —
все відерце у цвілі!
А десята криниця —
треті півні запіли!
ІІІ
— Так я й знала: не вийде!
Видно, мало короткої ночі.
Так я й знала: не вийде!
Марно в горщику зілля булькоче!
Що ж, прощай, моя доню!
Роззирайся і кроною, й коренем,
скрізь шукай, моя доню:
на цілинах, у полі розоранім!
Може, врешті й натрапиш
однієї прекрасної днини,
може, врешті й натрапиш
на початок свій — серце-зернину.
Обгорни зерня листом
(так утвориться вічності коло),
обгорни зерня листом,
та не кидай ніде і ніколи!
Зерня-серце засяє
(обгорни, обгорни його листом!).
Зерня-серце засяє!
Лиш не дай його попелу з’їсти!
Буде ягідка з квітки,
будуть травні і жовтні багаті!
Буде ягідка з квітки,
лиш не дайся лихим
вітрюгам ти!
Не піддайся й зневірі
та стійкіше грозі опирайся.
Не піддайся зневірі:
за росинку й за землю тримайся!
Не проспи свого серця!
Не дозволь запліснявіти кетягам.
Не згуби свого серця:
з шкідником же не панькайся —
геть його!
Ти ще сонечка діждеш:
тлю поїсть, що налізла без ліку!
Ти ще сонечка діждеш
на свою кучеряву голівку!
І не треба ворожок:
небо, світле й безхмарне, для Храму
без ніяких ворожок
ти своїми вигойдуй гілками!…
ІV
…Що це?
Дощ?
Ну й пустився!
А в калини яка парасоля?
З градом, з вітром пустився!
А калина ж не в хорі, а соло!
Розшумілась негода.
Та цвіте — не здається калина.
Бо на те ж і негода,
щоб у серці зоріла зорина!
26.03.2000.
© Марина Павленко. Всі права застережені.