КАМІНЬ НА РОЗДОРІЖЖІ
II.
У МАТЕРІ
— У Тебе ж тут, снилося,
мальви росли,
а тут — чорнобривці.
Чом же подвір’я —
в чорнобилі?
— Мене сповивали у гасла,
обіцянками годували
і забавляли казкою
про райського птаха.
Я ставала не “я” —
я ставала “ми”.
Ми щоранку молились
бляшанці-Сонцю,
і справді приходила казка:
ми були
хоч не взуті, проте й не босі,
хоч не вбрані, зате й не голі,
хоч не ситі, але й не голодні.
В одній руці — синиця,
в другій — журавель у небі.
Щоб забезпечити мовчання,
ми голосно співали.
Щоб не отруїтися піснею,
ми брали пісні з чужого рота.
(Нові будівлі валилися,
лиш підмурки — стояли.
Вогонь від ікон не грів.
Щоранку молились бляшанці).
Щоб виростити пташенят без птахів,
вимощували гніздо забуттям.
Про всяк випадок
сушили сухарі.
І все ж щотравня —
святковий обрус на столі.
Птахи літали вже тільки строєм
і більше не миготіли.
Їх не відстрілювали
(хіба який наковтається
насіння чорнобилю,
то й сам здохне).
…А мальви…Що мальви?
Зате худоби доволі!
Чи й прогодую?..
Ганьба залишатися старою дівою —
вийшла заміж за сусіда-нелюба.
Оскільки ж нові будівлі
весь час валилися,
а сади всихали,—
престижно стало хвалитися,
в кого більше пустирище
і в кого більший камінь.
Праворуч не підеш,
ліворуч не підеш,
прямо не підеш.
Дороги — жодної.
Камінь такий.
Мурашками поза спиною
пробігав час.
І все одно —
ждалося.
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.