КАЗКА СТАРОЇ ЛИПИ
У цеї казки був колись початок?
Не знаю, бачу лиш її кінець:
мережка винограду, мов вінець,
обгорнеться і затремтить на чатах
понад дверми з узорами важкими.
О, хтось іде?
Ні-ні, то липа, липа.
Вуаль із павутиння тихо скине —
і хить та хить.
І рипу,
рипу,
рипу…
Та все ж, їй-Богу, в казки був початок!
От лиш коли? Чи то як прапрапра—
бабуся (треба тільки пригадати!)
своїй дочці, як надійшла пора,
дала ті чари? Тобто — очі карі?
Чи та — своїй передала зухвало,
коли, іще й не народивши, пару
з-між найбагатших доні підбирала?..
I
Отут-отут! А щойно народилось
жадане карооке янголятко,
хрещена мати зразу нагодилась —
щоправда, проста, скромного достатку…
Уже була відмовити готова
рідня багата — панської ж породи!
Але… Ніхто так не замовить крові
(бо жінка та із ворожбитством в згоді),
ніхто з уроками так добре не справлявся,
і переляк ніхто так не качав:
у домі часто хтось чогось лякався —
нехай би мало захисток дівча!
Тож молоденька мама й не вагалась.
Лиш чоловік, хоч з вигляду й козак,
зчинив був спершу несусвітній галас,
мовляв, у цьому лиховісний знак.
Та покажіть мені такого зуха,
якому б гарна молода дружина
не вклала в мізки й не запхала в вуха,
наводячи резони і причини,
с в о г о! Слова найгарячіші знайде,
присолодивши їх ще й поцілунком,
але почує: “За тобою правда!”
Де хрещення — там, звісно, й подарунки.
Це й іграшки, й шовкові пелюшки,
і гроші, і мудровані візочки,
і золоті сережки й ланцюжки.
А ця (хрещена!) — вишиту сорочку!
(— Сорочку?
— Сорочку!)
О, розступіться, ще он щось несе —
у рушнику, розшитім голубами,
простіть на слові , пісню!
(— Це й усе?
— Усе?
— Усе!..)
А немовлятко, гляньте-но, губами
ту пісню ловить, тягне рушничка.
Та що воно ще, нерозумне, тямить,
крім як свого смоктати кулачка!..
II
Після гулянь гостинці ті відразу,
тамуючи приниження образу,
що на горищі, вкрита павутинням,
куняла, доживаючи віка.
То все й забулось.
Ну, і що дитина?
Росте собі, чемненька і прудка!
Та розумнішає і кращає щоднини.
Уже в покоях —
бонни й гувернери,
учитель танців, музики і мов.
У панночки вже хоч куди манери,
і білі ручки, і блакитна кров.
А що ж татусь?
Ой, вибачте — рара!
Таж любить! І спішить поцілувати
на сон у щічку й мовити: “Па-па!”
Він міг би розказати їй багато,
але, по-перше, нащо теє леді —
в голівці кучерявій думку мати?
По-друге — ніколи! Він якось і прогледів,
коли дитя росло!
Зате вже мати…
Ах, так — maman! Та пильнувала зірко,
як дочки ходять, як беруть ножа,
чи сукня чиста, чи нема де дірки,
щоб шарф охайно на плечі лежав…
До честі пані треба й те додати,
що, маючи аж чотирьох дітей,
та справ і на пекарні, і в палатах,
та клопотів із челяддю, проте
була не по літах струнка і юна,
не шкіра — снігу свіжа білизна,
волосся — пишна золотиста дюна.
Це все — куми наука. Це вона —
ота, що першу донечку хрестила.
Її — узвари та настої з трав,
її — примочок молодильна сила
її — рецепти чудодійних страв!
Нарешті! Де ж, спитаєте, хрещена?
Що робить для хрещениці-дочки?
Та так: то всуне яблучко печене
у рученя, то із садка грушки…
І повсякчас — зі словом теплим, щирим,
з примовками чи казочок разком,
та побажанням — у життєвім вирі
побратися з найкращим юнаком…
Єдине, що, шкодує, не навчила
хоч дечому в своєму ремеслі.
Хотіла, та… То пані доручила
роботу, то на лекцію — малій.
III
Росли дівчата. І — повиростали.
У вроді. У багатстві. Й не без знань.
Матуся їх ладнає вже до балу,
замовила на всякий смак убрань.
Cамих лише примірок цілий рій!
Що більше личить — біле чи зелене?
У головах — юрмовисько надій,
в серцях — чекання трепетно-шалене.
Ха, мо’, найстаршу й заміж віддасте?
Не хоче? Як це? От іще дурненька!
Аж надто крутить носом: все не те!
А шанс є шанс — його хапай швиденько!
Тоді ж таки до балу готувався
і син… А чий — для чого називати?
Скажу одне — що на серцях він знався.
Жіноцтво м’якло перед ним, як вата.
З-між серцеїдів перший серцеїд,
він, певне, вдався всюдисущим зроду.
Встигав кругом: чи бал де, чи обід.
Мов шлейф, за ним тягнулися пригоди.
А ще, розказують, красунчик був із тих,
хто імена підкорених щораз
на вус мотав. А потім вуса стриг.
О, був то вельми вдатний ловелас!
Отож чи диво, що красуні-дочки
йому також прийшлися по нутру?
На личка білі та на карі очка
поглянув і замислився: “Котру?”
Почав з найстаршої: дівча на виданні,
то й клюне швидше. Чим він не коханець?
… Та тільки ба: почув коротке “ні”,
коли уперше запросив на танець.
Ну, то все жарти! Знову, прошу дуже,
на вихор танцю в заздріснім тумані.
Але так само зовсім їй байдужі
його слова, і слава, й інші дані!..
Секрет же весь у тім, що перед зором
(це не кохання, ні, це просто так!) —
В і н, що проходив якось їхнім двором,
В і н, ясноокий із села юнак.
З maman про щось балакав.
Випадково
минала їх. Невже то не обман: —
така упевненість у кожнім слові,
та гідність у поставі, що й maman,
здебільшого зневажлива до люду,
була із ним обхідлива й ласкава.
А панна… Він як глянув —
стерпло в грудях:
уважніш часом дивляться на камінь!
Відтоді ні їди їй, ні спання,
відтоді навіть сонце їй не світить.
Думками тільки про одне щодня:
якби Й о г о хоч раз іще уздріти!
Що кавалери, гроші та шовки!
Єдине, чим душа тепер жила, —
торкнутися засмаглої руки,
напитись із живого джерела.
Та весь Він — недоступність. О, якби
(ні-ні, це просто врода спокусила)
змішати сміх зі стогоном журби!..
Терпіти муки ці уже несила!
IV
Ось так, шановні друзі, ми й дійшли
до першого хрещеної дарунку.
Раз панни розважались і знайшли
сорочку вишиту, заховану у клунку.
Сміялись із найстаршої:
— Вбереш?
Одягнеш до сніданку чи до балу?
Вона вся аж засяяла:
— Авжеж!
Вберу на свято завтра — на Купала.
Вишиванка заждалася мене!
Сплету вінок — ачей, знайду квіток!
А лиш вечірня зірка спалахне —
я й утечу з покоїв на куток!
Де дівоньки навколо мариноньки
ходили — диво-квітка розцвіла
й усіх затьмарила.
— Чия то донька?
Невже вона із нашого села?
— Погляньте, як умаяна квітками!
У себе ми й не маємо таких!
— А гляньте, як сорочка ніжно ткана!
І барв яких розкішних та тонких!..
— Хоч боса, а велична — мов графиня,
якась уся чудна — не підступись!
— Це, певне, долю хтось зустріне нині.
— Еге, гляди — зустрінь, та не вколись!
Та ні до чого юній незнайомці
зітхання і таємні шепотіння, —
бо одному лиш замінила б сонце,
бо лиш для Нього радо стала б тінню!
А під ногами що не грудка — скалка.
А очі в Нього — благодать сама.
Це з неї міг би Андерсен Русалку
писати: і закохана, й німа!
Бо скаже що, коли нараз обранець
підійде й запитає хоч що-небудь
а чи запросить на купальський танець?
Як викриє — впаде на неї небо!
У цей же вечір зажадав розваг
і наш вусатий жевжик-ловелас.
А він такий був: як чого забаг,
щоб тут і мав. І щоб найвищий клас!
Отож собі й надумався: пора
вродливиці сказати кароокій,
що хоче одружитись. Ніби гра —
дівочий холод і дівочий спокій.
Як без інтриги — чи цікава книга?
Та й відступити — чи йому те гоже?
Як не розтопить, то розіб’є кригу
і вусики — чик-чик! Він переможе!
Новенький фрак — як вилитий на ньому.
А кучері! А погляд — зверху вниз!
Пусте, що, може, в них не день прийому,
його поява буде як сюрприз!
Це вам не жарти — влада над серцями,
всі перепони він змете з путі!
Її батьки зрадіють до нестями,
коли до них попроситься в зяті!
Що одяг, що манери — шик і мода!
В дівчат — святе благоговіння й трепет
він викличе. Проте фантазій — годі!
Мерщій подати коней і карету!
А дощик на барвіночок хрещатий
ще стороною, все ще стороною.
Ні розказати, ані замовчати,
що на душі!
— Ти… потанцюй зі мною?!
Уся, немов осика, затремтіла.
Невже це Він — її солодкий біль?
Коли зненацька щось загуркотіло.
Ах, то лише карета. І — не більш.
Та в ній — вусань. Трясе — не подрімати.
І що за швидкість? Ледве-ледве суне…
Аж бачить — люди. Що це в них за свято?
Стривай-стривай! А що то за красуня?
Ці хлопки часом наче справжні панни.
Тим цікавіше й ближче до природи!
— Спинися на хвилиночку, Іване!
(Хіба ж минати отаку пригоду?!)
— Як звешся, дівко? Підійди до мене!
(Ой… Мариться, а чи нечистий водить?
Це ж… так. Вона… майбутня наречена?)
— Мадмуазель, це ви? Серед народу?
Ну й ну собі придумали забаву!
Але чому на личку видно втому?
До вас я маю делікатну справу:
сідайте, прошу — підвезу додому!
Од гніву в хлопця стиснувся кулак,
коротка мить — і кинеться на пана,
коли це враз, неначе на екрані,
побачив панське дворисько юнак:
ряди будівель пишних понад ставом,
розкішний сад з заморськими квітками.
Е, ні, не по мені, красуне, слава —
ходити в дурнях поперед панками!
Поблідла панна. Погляд став мов криця.
Хоч провались! Перед коханим сором!
О, де б якусь таку знайти криницю,
аби в ній заховатися від горя?
Геть подалась у верболозні хащі,
і сльози капали. І світ був як пустир.
Упав віночок і поплив.Та нащо
знаття — куди? Вже краще хай — у вир…
Блукала гаєм. Берегом бродила.
Передрімала десь на чорнім пні.
В розпуки водах раптом, як вітрила, —
надія:
в скрині схована на дні…
Красунчик щось у вуса муркотнув,
назад поїхав, не діждав кінця
історії.
— Ану, рушай! — гукнув.
Та й здимів. Мов чиїсь палкі серця,
тріщало під копитами каміння,
А хлопець у тяжкім заціпенінні
стояв ще довго, мовби без лиця.
Від вогнища купальського — димок
зостався. Купка попелу — від свята.
У мозку ціле плетиво думок,
а в серці тільки порожнеча втрати…
V
Минали дні, несли з собою осінь,
із осінню весіль пора ішла.
А наша панна незаміжня досі,
думки її кружляють край села.
Давно уже з дна скрині підняла
хрещеної дарунок другий — пісню:
у рушнику загорнута була.
Перепросивши кожне слово слізно,
у ній найкращу подругу знайшла.
Що б не робила, все собі співа.
У пісні — радість, і любов, і смуток.
І все якісь такі у ній слова,
що проростає з них надії рута.
А як, напевне, це було б жертовно:
заради миру й спокою рідні
за графа вийти. А чуття любовне
до Нього у душі нести всі дні.
Як романтично — плакати тихцем
у теплий кут шовкової подушки,
з трагічним і покривдженим лицем
узяти в дар нове манто із смушку.
Таж ні: вусань почув різку відмову.
Оклигав. А коли батьки старі
молодшим посаг оддали, він — знову.
І зупинив свій вибір на сестрі…
Опісля їй не раз пропонували
свої серця мужі авторитетні.
Але провалом( прірвою! проваллям!)
Кінчались пропозиції шляхетні.
То, може, не судилося вразити
дівочу душу вже повік нікому?
Одначе після кожної візити
знов пісня розліталася по дому.
І завше в ній такі були слова,
що зразу все довкруг мінялось круто:
ураз від них світліла голова,
і проростала з них надії рута…
Аж випадковість знову привела
(а може, і не зовсім випадковість?
Напевне ж — справи?) хлопця із села
до двору панського у вранішню прозорість.
Вікно розчинено (прямісінько у долю?),
кленовий лист до шибки приліпивсь.
А звідти — спів. Немов підтятий олень,
поранений у серце, зупинивсь
юнак. О Боже милий, це ж вона!
Вона, що пропекла вогнем страшним
його думки й чуття тоді до дна
і чий вінок купальський досі з ним!
З віконця раптом — ніжно-біла ручка
листочок відліпити простяглась.
Взяла листок і… зупинилась рвучко:
це хтось сторонній? Тут ходити зась!
Сполохано з вікна униз метнувся
несмілий усміх — і, як мак, розцвів:
немов у казці дивній, відгукнувся
коханим юнаком дівочий спів!
Яке то щастя — ношу найдорожчу
в обійми взяти просто з підвіконня
і цілувати губи, щоки, очі —
ледь заспані, та вже кохання повні!
VI
На вишитому тлі з рясних любистків
воркують сизокрилі голубки:
щоб підвести під викраденням риску,
в пригоді стануть пишні рушники!
О, що було! Хто мав дітей, то знає,
що батьківському горю меж нема:
за злидаря іде! В халупу — з раю!
Та ліпше вже зосталась би сама!
— Я знав про це ще на отих хрестинах!
Це, жінко, ти! Не вистачає зла!
— Блукатиме дитина попідтинню
тому, що в тебе впертістю пішла!
Щоб не хрещена мати, то навряд чи
батьків з весіллям люди б примирили.
Вона ж торкнулась їхніх скронь гарячих —
і все владналось.
Наче білі крила —
затріпались на ліктях старостів
чудові рушники (чи ж не багатий
був подарунок?!) Молодий схотів
забрати милу до своєї хати.
Перепросили на горищі скриню
та й спакувались. Хоч речам — не тісно:
ні золота, ні хатнього начиння,
лише — сорочка,
та рушник,
та пісня…
VII
Не встигло ще село й відгомоніти,
сніги образ ще не стекли рікою,
а їхня хата вже тонула в квітах,
посіяних біленькою рукою.
Тяжка робота підтинає крила
і найсильнішим почуттям, бува.
Та де серця гармонія скріпила,
і в будній будень там любов жива!
Минулись безнадія та осмута.
При світлі праці, у горінні душ
до чого ж п’янко ніжна пахне рута,
коли кохають і жона, і муж!
Хрещена мати теж їм завше рада,
у неї завше усміх на вустах.
В її словах, либонь, магічна влада,
в її порадах мудра простота.
Що в них обох такий щасливий погляд, —
її заслуга. І її “вина”,
що все вони у парі, поруч, поряд,
що в них повік не одцвіте весна!
Бува, як зійде місяць блідолиций,
карета стане під вікном: то, бач,
котрась уже під’їхала сестриця.
Вуаль відкине — і мерщій у плач!
То завелась коханка в чоловіка,
то кухарка безбожно обкрада,
то мусила прогнати покоївку.
І взагалі — кругом така нуда!..
Враз стрепенеться: йой, пора до балу!
Грим, усмішка, велична знов хода.
Залишить запахи парфумів та печалі, —
і знов щаслива пара молода!
VIII
Воно б на цьому й закінчити казку,
не рушачи традиції краси.
Але якби на те лиш наша ласка!
Лихі настали на землі часи.
Немов од буревію, за годину
крихкий перетворився в безлад лад.
Розкидало панянчину родину,
розбито дім і випалено сад.
Не пожаліли й пари молодої.
А як?
А що?
Чому?
За що?
Коли?
Відомо тільки, що у їхнім домі
р у ш н и к ,
с о р о ч к у
й п і с н ю лиш знайшли.
* * *
Колону білу, зранену роками,
стискає сумно пасмо винограду,
і липа, стогнучи всіма гілками,
приховує чужі гріхи і зради.
То ж треба так, що віднайшли початок,
а все, що далі, — мов кінці у воду!
Ці двері ніби зареклись мовчати
про дальшу долю знищеного роду.
Та що це — рип? Чи не примари кроки?
А хто співає — аж дзвенять шибки?
Дівча іде подвір’ям карооко,
в руках весільні мають рушники!
І пісні в такт — будинок хить та хить!
Сорочка, вишита в барвіночок та руту,
вмить ожила і зарясніла вмить,
заблисли радість, і любов, і смуток,
і лист кленовий, і осіння днина…
Все, що було давно-давно колись, —
ніщо не вмерло!
Ось і долю нині
зустріне хтось.
Зустрінь, та не вколись!
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.