НА РУЇНАХ ЗАМКУ ПОТОЦЬКИХ У ТУЛЬЧИНІ
Раніше ти сама собі, Софіє,
возила з уманського саду
на цю тульчинську віллу
свої романи та інтриги,
свій безтурботний сміх і таємниці.
Тепер ось я із Умані приїхала.
Щоправда, де вона, та вілла?
Хіба руїни
приречено і мовчки ждали
бодай манюнього промінчика живого
з живої ще “Софіївки”.
І хоч оранжерей тульчинських залишки
затьмарили б та заглушили
буянням бур’янів
софіївську добірну зелень,
одначе в цім немає протиріччя.
Усе довкола сповнене
таким прощенням
(бо, зрештою, оті, котрі валили,
валили з ситості?
І через надмір щастя?)
і таким прощанням
(бо кожен камінець давно змирився
з фатальністю своєї смерті),
що мимоволі я й сама
пронизуюся наскрізь
байдужим спокоєм:
а, так, напевне, й треба
тобі, Софіє!
Засмічені уламки
та бур’яни в пилюці проминувши,
через ажурну з вензелями браму
виходжу, і немовби вже й мене
засмічено і запилючено до решти
та вірусом тупого безголов’я
геть-чисто вражено.
Погляну кисло
на кволе небо
і лиш подумаю ліниво:
“Ну ж і парить!
Чи не на дощ?..”
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.