Марина ПАВЛЕНКО

У ГУЦУЛЬСЬКІЙ СТАЇ

Ввійшовши в цю стаю, забудеш про час і століття.
“По-чорному” топиться темна, у щілинах хата.
Крізь кіптяву — очі, неначе вуглиночки, світять.
Цей дядько-чаклун зветься просто по-їхньому — ватаг.

Сміється привітно: “То здавна у нас так ведеться”
І дякує Богу, що милував їх од прогресу.
Гаряча жентиця парує в цеберках-відерцях,
стороннім, одначе, не втямити суті процесу.

Чаклує, чаклує… То чорна чи біла то магія?
(У чорному димі білісінькі бринза та вурда )
Дивлюся довкола, цікавості сповнена спрагою,
а він у котлі щось на ватрі помішує мудро.

Всміхаються деревом чистим ясні бербенички
(хоч їх і не зразу помітила в тьмяних куточках).
А осьде й маленька онучка — трирічна Анничка —
тихенько на подрях сидить у брудних чобіточках

(прийшли пособити з матусею вдвох із Дземброні —
це близько, а в дальні доводиться їздити села
рябим лошачком). На старому дідуньо ослоні
сіда й до онучки: — Ну що, полонєнко, весела?

— Весела! — щебече. До ротика тулить шматочки
глевкої кулеші, що зовні — як справжня хлібина.
І дим відганяє, що лізе настирливо в очка.
— Лишились би в нас, — це до мене, — гляділи б
маржину.

А сам тільки мружиться так хитрувато, бо де би
повірив, що в них я й жила б, а не просто гостюю?
“Ну, що, полонєнко, — питаюся нишком у себе, я —
весела?”
Чомусь лиш мовчання у відповідь чую.

***

© Марина Павленко. Всі права застережені.