СТЕПОВА ДУМА
…Як у спеку полуденну
безмовного штилю
серед степу широкого
враз ми заблудили,
то і в неба, і у вітра
дорогу питали,
перед нами ж тільки тирса
й типчаки вставали.
Раптом камінь з будячиння
засвітився біло.
Придивились — то ж… сорочка
на козачім тілі!
Здавалося, камінь стерся
під дощем до чорного —
придивились — то ж одежу
парубочу порвано.
Здавалося, на камені —
з моху бурі плями,
а то плечі молодецькі
здерто нагаями!
— Ой тікав я з турецької
лихої неволі
та й спіткнувся об засуху
на своєму ж полі!
Я просив у конюшини
хоч ковтка вологи,
а натомість від осоту —
шпичаки у ноги!
В житняка і вівсяниці
я благав зернятка,
а натомість в узголів’ї
чатував стерв’ятник.
Замість сліз мене реп’яшшям
стріли сухостої,
бо давно й самі не мали
краплі дощової.
Чорно сонце припікало,
аж полин знесилів:
“Це тобі не в травні, хлопче,
на конику сивім!..”
— Ой, чи ж варт було з чужини
тобі утікати,
щоб ось так на Україні
рідній погибати?
— Ні за чим я не шкодую.
Все в руках у Бога.
Та для вас хай щасливіше
стелиться дорога!..
… Розкотилося луною,
вдалині розтало.
Чом же білого каміння
в степу більше стало?
То в цейтноті степового
вечірнього шторму
ми шукали — й надаремне! —
дорогу додому…
***
© Марина Павленко. Всі права застережені.