Марина ПАВЛЕНКО

НЕОБАЧНИЙ

…що проміняв жінку
на тютюн та люльку.

Народна пісня

Ніхто не бачив, як він плакав ревне,
як тяжко плакав, що свою Ганнусю
так проміняв! О біль! О сум! О сором!
А мав же тих люльок з десяток, певне.
Тим паче — тютюну, Та, бачте, мусив.
Бо товариство (як здавалось, хором —
от чув, їй — право!) із його дружини
та й з нього кпило:
— Ха, знайшов красуню!
Вона ж йому в підметки не годиться!

…Тоді до них приїхав на гостини
сам кошовий. Вона то в клуню,
то в погріб. Ну, щоб зачепиться
та щось розхлюпати — до того не дійшло.
І на столі, хвалити, все було,
вгинався од напоїв і
наїдків.
Та жінка… Хоч бери вигонь із хати:
двох слів улад не важиться зв’язати.
— Ганьба! — кричав. — Незграба! Недоріка!
Де ж: як пісень співати, то будь ласка.
Пряде чи шиє — завжди тиху пісню
снує, мов нитку. Та й дитяті — казку,
розкаже будь-яку. А тут — хоч трісни!..

Тепер його ще дужче поважає
добірне та завзяте товариство.
Якби хто відав, як не вистачає
йому з пісень Ганнусиних намиста,
її сором’язливої руки!..
Мов крила перебиті лебедині,
своєї непоправної вини
тягар, такий жорстокий та важкий,
несе він крадькома, у самотині.

А то ж, як повертався в зимівник,
там щастям, та жданням, та чистотою
усе аж сяяло. Свою шовкову косу
вже так чесала та в любистку мила!
Сміявся із наївності простої,
що все одно, мовляв, кирпатість носа
не приховає цим.
Ганнусю мила!
Де взяти мужності, щоб вийти перед люди
(це тяжче, ніж іти у бій звитяжний!)
і власну визнати вину відкрито?

Е, ні, мовчатиме. А там — уже що буде.
Шкода лише, що й досі куля вража
ніяк його не здужає скосити.
Як буть обов’язку і серцю в згоді?
І що то, врешті, — доля чи порив?
Ніхто не скаже. А проте відтоді
ні разу більше люльки не курив.

***

© Марина Павленко. Всі права застережені.