Віра ПАРОНОВА

ЦАРІВНА ЛЕБІДКА
переспів “Казки про царя Салтана” О.С.Пушкіна

Біля моря дуб зелений
З давніх-давніх літ стоїть,
А під дубом кіт учений
Ні вночі, ні вдень не спить.

Золотий ланцюг чудовий
Стовбур дуба обвива.
Йде по ньому кіт казковий,
То говорить, то співа.

Як направо йде — муркоче
І співає залюбки.
А наліво йде — охоче
Сам вигадує казки.

Ті казки і я чувала,
Як маленькою була.
Щось забула, щось згадала,
Щось від себе додала.

Три дівиці у світлиці,
Три красуні білолиці,
Пізно ввечері сиділи,
Між собою гомоніли.
Старша мовить: “Я, сестриці,
Мрію про вінець цариці.
Здійснення цієї мрії
Я відзначити зумію:
На увесь хрещений світ
Наварю смачний обід”.
Друга мовила сестриця:
“В розкошах живе цариця:
Золоті прикраси має,
Їй прислуга догоджає.
Щоби солодко так жити,
Ладна день і ніч робити.
Я б не їла і не спала,
Вдосталь полотна наткала
На вбрання святкове всім:
І дорослим, і малим”.
Наймолодша, білолиця,
Ніжна, наче голубиця,
Зарум’янилась, як мак,
І говорить сестрам так:
“Я таїтися не стану,
Що люблю царя Салтана.
З ним була б ласкава, мила
І синочка народила,
Лицаря-богатиря
Для коханого царя”.

Та не відали дівиці,
Балакучі голубиці,
Що женитись цар збирався.
До красунь він придивлявся.
Під вікном дівочим був
І розмову добре чув.
Раптом двері заскрипіли…
Сестри з ляку оніміли, —
На порозі цар з’явився,
В пояс чемно поклонився.
Поглядає на дівчат,
Що, мов листячко, тремтять.
— Не лякайтеся, дівчата,
Заберу вас у палати.
Жити будете в покоях
Разом з меншою сестрою.
Старша буде готувати,
А середня шити й ткати.
Наймолодшій цар вклонився,
В очі ніжно подивився
І сказав: “Душа моя,
Одружусь з тобою я”.

Йде весілля у палатах.
З’їхалось людей багато.
За столи вони сідають
І Салтана прославляють.
Молодята — пара красна,
Мов голубка й сокіл ясний.
Веселяться царські гості,
Сестри ж тріскають зі злості:
Для молодшої кохання,
А для них — робота зрання.
Як весілля відгриміло,
Вдвох взялись вони за діло.
Старша кухнею керує,
Вміло варить і готує.
Та, як серце защемить,
Починає посуд бить!
Друга сіла, тче, снує.
Заздрість дівці не дає
Жити в злагоді з собою
І молодшою сестрою.
В бідолахи нитка рветься
І робота не вдається.
Та яка вже там робота,
Як на серці є гризота.
А гризоту сестри мали,
Що царицями не стали.

І пішли вони, невдахи,
До старої баби-свахи,
Щоб біду сестрі вчинити —
З чоловіком розлучити.
Хитромудра Бабариха —
То не баба, чисте лихо,
Бо, куди вона не встряне,
Мусить бути щось погане.
Їх послухавши уважно,
Підморгнула баба й каже:
“Вам, голубоньки-сестриці,
Треба догоджать цариці,
До царя ввійти в довіру,
Та в усьому знати міру.
Біля молодих крутіться,
Прислухайтеся, дивіться,
А як прийде слушний час,
Вже ніщо не спинить нас:
Ми царицю проженем,
Під вінець з царем підем!”

Жінку цар Салтан любив,
Пестив, на руках носив.
Важко їй було ходити —
Мала сина народити.
Щастя чисте і безхмарне
Є незвичним Божим даром,
Нетривким бува завжди:
Крок від щастя до біди.
Починається війна.
Горе, біль несе вона.
До столиці ворог близько.
Цар Салтан збирає військо,
У важкий похід рушає.
Жінку на сестер лишає.
Наказав їм: “Доглядайте,
Від біди оберігайте
І царицю і дитя.
Буду вдячній все життя”.
А підступні сестри раді,
Бо ніхто вже на заваді
Їм не стане при дворі,
Щоб нашкодити сестрі.

Довго бився цар Салтан,
Оточивши вражий стан,
Захищав свою країну.
Бог послав цариці сина.
Народилося чудове
І гарненьке, і здорове,
Як з картини ангелятко,
Намальоване дитятко.
Лист цариця посилає,
Чоловіка сповіщає:
“Царю! Радісна новина!
Дарував Господь нам сина.
Буде славний богатир,
А для війська командир”.
Сестри поблизу крутились,
За порядками дивились.
Лист цей викрали, спалили,
А цареві сповістили:
“Народилось не дитятко,
А небачене звірятко.
І таке воно бридке,
І огидне, і слизьке,
Що сміється вся родина
Із Салтанового сина”.

Цар від розпачу стогнав,
Як недобрий лист читав:
“Що ти, жінко, наробила?
Чоловіка обдурила!
Краще б я не народився
І ніколи не женився!”
По намету походжає,
То кричить, а то ридає.
Вірні слуги поховались,
Дуже сильно налякались:
Цар, мов хижий, звір ричить
Ще й ногами тупотить.
Ніч безсонну переживши,
Слуг добряче притомивши,
Пише цар листа в столицю:
“Щоб дитині і цариці
Зла і кривди не чинили,
Прожену ворожі сили
І додому повернусь,
Сам в цій справі розберусь!”

А цариця із дитятком,
Мов голубка з голуб’ятком.
Над колискою воркує,
Серденько біду віщує.
Не здогадується мати,
Звідки їй біду чекати.
Сестри лист перехопили
І фальшивим підмінили:
“На дружину я сердитий!
Не бажаю з нею жити!
Жінку разом із синочком
Посадіть в дубову бочку.
Бочку добре засмоліть,
В синє море опустіть”.
Слуги плакали, ридали,
Як наказ царя читали.
Бабариха і сестриці
Терлися біля цариці,
Співчували, голосили,
Потім в бочку посадили.
Матері й дитині — горе!
Бідних кинули у море,
У бездонний океан,
Як наказував Салтан.

Дуже хороше на волі.
В небі сяють срібні зорі.
Хвиля хвилю доганяє,
Бочку кидає, гойдає.
В ній, неначе у темниці,
Плаче з відчаю цариця,
Умивається сльозами:
“Що надалі буде з нами?”
У пітьмах три дні минає,
А царенко підростає.
Красенем могутнім став,
Рідну матір перегнав.
Їм би тішитись, радіти,
Та ж відірвані від світу…
І ніхто не допоможе
Вибратись на світло Боже.
З відчаю цариця мила
Білі руки заломила
І ридаючи голосить
І стихію молить-просить:
“Зупиніться, хвилі вільні!
Всемогутні і всесильні!
Не губіть безвинні душі,
Бочку приженіть до суші!”
Хвилі матір пожаліли —
Їх до берега прибили.
Треба вибратись з темниці,
Остогидлох в’язниці.
Мати просить: “Любий сину,
Покажи юнацьку силу”.
Красень плечі розправляє,
Дно у бочки витискає.
Геть відскочило воно —
Є надвір у них вікно.

Опинилися на волі
В дикім і безлюднім полі.
Посередині горбок.
На горбку росте дубок.
А навкруг, де кинеш оком,
Море грізне і глибоке.
З дуба гілку син ламає,
Лук тугий собі ладнає,
Затесав стрілу він гостру
І пішов оглянуть острів.

З моря людський стогін чути…
Що б таке могло це бути?
Лебедиця в хвилях б’ється,
А над нею яструб в’ється.
На лебідку налітає,
Білі груди роздирає,
Впавши каменем із неба,
— Виручати бідну треба!
І летить стріла у синь,
У небесну височінь!
Гине ворог, гине злий,
Пада в море неживий!
Грізна хвиля підхопила
Душу злу і чорне тіло,
Заховала в глибині,
На самісінькому дні…
Лебедиця ніжна й біла
Горду голову схилила,
До царенка підпливає,
Людським голосом питає:
“Звідки взявся, рятівник,
Мій прекрасний захисник?
То не яструб лиходій,
А чаклун і ворог мій.
Не лебідку рятував,
Чарівницю захищав.
Про спасіння не забуду
І тобі служити буду”.
Розпустила білі крила
І над морем полетіла.

Син вернувся до цариці,
Розказав про лебедицю.
Не вечерявши лягли,
Та надією жили —
Допоможе їм лебідка.
Літня ніч минає швидко.
З першим променем, раненько,
Прокидається царенко
І не вірить сам собі:
“Це насправді? Чи у сні?”
На горбку чудове місто:
Сяють куполи вогнисто,
Золотом хрести горять,
Скрізь хоругви майорять,
Дзвони срібні виграють
І до храму люди йдуть.
Розбудив царенко матір
Диво-дивне показати
І говорить: “Бачу я,
Що лебідонька моя
Не звичайна біла птиця,
А всесильна чарівниця.
Місто — це її дарунок
За щасливий порятунок”.
Враз гармати загриміли,
Дзвони срібно задзвонили.
З брами міста золотого
Йде процесія святкова.
Всі підходять до царенка
І вклоняються низенько,
На князівство обирають,
В чудо-місто проводжають.
Син і матінка-цариця
Оселились у столиці.
Син похрещення прийняв
І Гвідоном зватись став.

Сині далі неозорі.
Корабель пливе по морю.
Люди мужні і багаті
Вийшли в море торгувати
Медом, салом, льоном, житом,
Перлами і оксамитом,
Золотом і килимами
Та заморськими дивами.
Що душа твоя бажає —
Все купці заморські мають.
Як не мають — роздобудуть,
Тільки б заплатили люди.
Люблять золото і гроші,
І, коли платня хороша,
Перескочуть через себе
І дістануть зірку з неба.
Хвилі корабель гойдають,
А купці спостерігають.
Бачать з борту корабля
Дикий острів звіддаля.
— Подивіться! Що за диво!
— Як на острові красиво!
Звідки взялось гарне місто?
Сяють куполи вогнисто,
Маківки церков горять,
Срібні дзвони дзеленчать.
З острова гримлять гармати,
Просять в місто завітати.
Підпливають до причалу.
Князь Гвідон їх зустрічає,
В золоті веде палати,
Починає частувати.
На столі — заморські страви
І печене, і приправи,
Птиця, смажені ковбаси,
Дзбани з винами і квасом.
Медовуха і напої
Розливаються рікою.
В кришталевих вазах квіти
І плоди з усього світу.
Щедрість матінки-землі
На князівському столі!
Гостям — втіха і забава.
Князь розпитує ласкаво:
“Де були? Куди пливуть?
Чи далека їхня путь?”
— Ми пливем з-за океану.
А були в краях незнаних,
Мандрували по світах,
В теплих плавали морях,
В шторм і бурю потрапляли
І чудовиськ зустрічали.
Наша путь — на Батьківщину,
У Салтанову країну.
Князя туга огортає:
Батька бачити бажає.
Мовить він: “Царя люблю я,
Поважаю і шаную
І запрошую у гості,
Подивитися на острів”.

Князь купецтво проводжає,
Біля моря походжає,
Вигляда чарівну птицю,
Білосніжну лебедицю.
Лиш на неї є надія,
Що здійснить таємну мрію:
Хоче князь на Батьківщину,
У Салтанову країну.
Білопінна хвиля грає,
Лебедиця випливає:
“Чом сьогодні, любий мій,
Ходиш берегом сумний?
На чоло лягла печаль,
А в очах нудьга та жаль?”
Князь Гвідон відповідає:
“Батька бачити бажаю”.
Розпустила птиця крила —
Князя хвиля окропила.
Був красивим юнаком —
Став маленьким комаром.
А комар дзвінкоголосий
Вмить зліта в небесну просинь.
Наздогнав купців Салтана
Серед моря-океана.

Хвилі корабель гойдають
І додому підганяють.
Він, легенький, мов піp’їна,
У безмежній сині лине
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана.
Вже позаду море синє
І купці — на Батьківщині.
До царя йдуть на обід,
А комар летить услід.
Батько-цар сидить в палатах.
Золоті на ньому шати
І вінець, мов сонце сяє,
Та душа його страждає.
Сум в очах і мова тиха,
Видно, пережив він лихо.
Біля трону дві лисиці —
Дві матусині сестриці.
В царські очі заглядають,
Розважають, забавляють.
Разом з ними Бабариха.
Бубонить сестрицям стиха:
Що казати, що робити,
Як Салтану догодити.

До царя купці ідуть
І дари свої несуть:
Оксамити і шовки,
Злотом здоблені стрічки,
Перли чисті і яскраві,
І книжки старі цікаві
Та ще й мавпочку вертляву
Для веселої забави.
Цар Салтан дари прийняв
І поважно запитав:
“Де були? В яких країнах?
Розкажіть нам про новини”.
І купці розповіли,
Як на острові були:
— Він безлюдний був недавно,
А тепер там місто славне
Серед моря появилось,
Наче з неба опустилось.
Між розкішними садами
Височать величні храми,
З мармуру палати всі
Надзвичайної краси.
Вільний люд живе в палатах
Безтурботно і багато.
Князь Гвідон народом править
І царя Салтана славить,
Просить в гості завітати,
Хоче місто показати.
Усміхнувся цар ласкаво:
“Справді, розповідь цікава.
Як могло з’явитись місто
У безлюднім, дикім місці?”

Тітки слухали уважно.
Підморгнувши, старша каже:
“В світі й не таке буває,
Дивні речі люди знають.
В темнім лісі є ялинка.
Під ялинкою — хатинка
Кришталева і прозора,
Вкрита золотим узором.
В хатці — білочка руденька,
І вертка, і чепурненька.
Має справна господиня
Величезну срібну скриню.
В ній горішки не прості:
Шкаралупки — золоті,
А всередині — смарагди.
(Це не вигадка, а правда).
Білочка гризе горіхи
Та для власної потіхи
І танцює, і співає,
Ще й казки розповідає.
На землі, навкруг ялини
І казкової хатини,
Золото й смарагди сяють
І ніхто їх не збирає.
Далеченько від людей,
Злих та заздрісних очей,
У гущаві лісовій
Білка скарб ховає свій”.
Люди казочку почули —
Про Гвідона позабули.
А комарик розізлився,
Тітці в праве око впився.
Тітка сильно закричала
І крива на око стала.
До вікна комар тікає
І на острів повертає.
Там лебідонька зустріла —
В юнака перетворила.
Просить князь у чарівниці:
“Хочу мати у столиці
Білку, хатку і ялинку”.
— Зачекай лише хвилинку.
Уклонився князь Гвідон —
Птиця зникла, наче сон.

Хвиля хвилю доганяє,
День за днем летить, минає.
Із віддалених земель
Повертає корабель.
З острова гримлять гармати —
Просять в місто завітати.
Князь Гвідон купців стрічає,
На подвір’я проводжає.
Бачать, там росте ялинка
І виблискує хатинка,
Золоті горішки сяють,
Скаче білочка, співає.
Князь горішків повні жмені
Гостям насипа в кишені —
Знак визнання і пошани,
Подарунок для Салтана.
Гості тішились, раділи,
Потім добре відпочили.
У човни купці сідають.
Князь до моря вибігає.
“Лебедице люба, мила!
Білосніжна, легкокрила!
Батька б радо я побачив!” —
Просить князь і ледь не плаче.
Білопінна хвиля грає,
Лебедиця випливає.
Тільки крилами змахнула —
Князя в муху обернула.
Муха голосно дзижчить
І на корабель летить.
Заховалась у шпарину
І пливе на Батьківщину.

Хвилі корабль гойдають
І додому підганяють.
Вітер надува вітрила —
Корабель летить щосили
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана.
Йде купецтво у палати,
Щоб Салтана привітати.
Муха у вікно влетіла,
На плече цареві сіла.
Бачить тіточок своїх
У прикрасах золотих.
Посідали біля трону
На ослінчиках червоних.
Сваха біля них сидить
І постійно бубонить.
Як побачила купців,
Аж змінилась на лиці:
“Знову будуть щось торочить,
Голову царю морочить.
Байки їхні слухать нащо?
Можем вигадати кращі!”

Підійшли купці до трону
І схилились у поклоні.
Потім мову завели:
“Знов на острові були.
Князь чарівну білку має,
Що танцює і співає.
Для Салтанової втіхи
Золоті прислав горіхи.
Ось вони! Мов сонце сяють!
По красі ціни не мають!”
Усміхнувся батько-цар,
Розгляда чарівний дар
І говорить: “Я гадаю,
Незабаром завітаю
В дивне місто острівне”.
“Царю, вислухай мене! —
Друга тітка просить слова, —
Знаю диво пречудове:
Як заграє синє море
На безмежжі неозорім
І підніме гори-хвилі
Від напруги посивілі,
З неба блискавка сяйне,
Море навпіл розітне!
Вийдуть з хвиль о тій порі
Тридцять три богатирі.
Всі могутні і величні,
І прекрасні на обличчя.
Зброя сонячно блищить,
Одяг, наче жар, горить.
Кращих не знайти ніде!
Військо Чорномор веде.
Він могутній і кремезний,
Бородище довжелезна.
В білопінній бороді
Рибки грають, як в воді”.
Гості всі позавмирали,
Бо такого не чували.
Муха тітоньку щосили
В ліве око укусила.
Та підскочила умить:
“Вбийте муху!” — верещить.
Тільки муха вже давно
Полетіла крізь вікно
І полинула додому.
Там, на березі пустому,
Лебедиця муху стріла,
В юнака перетворила.
Князь благає лебедицю:
“Білосніжна чарівнице!
Ти зарадь мені у горі.
Знаю, що живуть у морі
Лицарі, мов сонце ясні,
Сильні, мужні і прекрасні
І немає в світі Божім
Кращої за них сторожі.
Хочу дивне військо мати,
Щоб Салтану показати”.
Лебедиця мовить: “Друже,
Не сумуй за батьком дуже.
Легко лицарів знайти,
Бо вони — мої брати”.

Вранішній туман сідає.
Хвилі корабель гойдають.
То пливуть торгові люди,
Що бувають скрізь і всюди.
Салютують їм гармати —
Просять в місто завітати.
Князь Гвідон купців зустрів,
У палати запросив.
А як тільки згасли зорі,
Їх веде гулять до моря.
З берега Гвідон гукає,
Дивне військо викликає.
Піднялися хвилі-гори,
Лицарі виходять з моря.
Одяг їх на сонці сяє,
Зброя, мов вогнем, палає.
Попереду дядько йде,
За собою всіх веде.
В бороді його хвилястій
Рибки граються сріблясті.
Дядько мовить до Гвідона:
“Ми оглянемо кордони
І повернемося, сину,
В лагідні морські глибини”.
Військо острів обійшло,
Зникло, наче не було.
Море лицарів прийняло,
У глибинах заховало.
Стало тихе і гладеньке,
Хвилі хлюпають легенько…

У човни купці сідають
І Гвідона вихваляють:
“Князь велике щастя має —
Бог йому допомагає.
Ми повідаєм Салтану
Про дарунок океану”.
Корабель пливе в імлі
До батьківської землі.
Князь гука: “Лебідко мила!
Прироби скоріше крила!”
Та почула. Через мить
Понад морем джміль летить,
Корабель наздоганяє
І в шпаринку залітає.

Берег видно вдалині,
Що ввижався уві сні.
Час настав! Щаслива днина!
Припливли на Батьківщину.
Йде купецтво у палати,
Щоб Салтана привітати,
Розказати, як годиться,
Про Гвідонову столицю.
— Князь в столиці мирно править
І царя Салтана славить.
Просить в гості завітати,
Хоче диво показати:
В океані військо має,
Що його охороняє.
Цар в задумі: “Їхать мушу,
Хай мою розважить душу”.
Сестри мову цю почули,
Бабарисі підморгнули:
“Не відпустимо Салтана
В дивний край за океаном!”
І, подумавши хвилину,
Сваха каже всім новину:
“В світі є царівна мила,
Мов лебідка, ніжна й біла.
Стан її — гнучкий, високий,
Очі — озеро глибоке.
Як погляне — серце мліє,
Усміхнеться — все радіє.
А коли вона співає,
Соловейко замовкає,
Буйний вітер затиха,
Завмира глибінь морська.
Звуки тих пісень чарівних,
Незвичайних, ніжних, дивних
Землю й небеса єднають,
Дух у височінь здіймають.
Дівчина така прекрасна,
Що спустився місяць ясний
З осяйного небосхилу
Подивитись вроду милу.
Подивився, подивився —
Та й за косу зачепився.
Зірка, місяця сестриця,
До прекрасної цариці
Опустилась на чоло,
Щоби видно всім було:
На землі краса панує,
Щастя-радість нам дарує”.
В залі тихо-тихо стало —
Казка в гості завітала.
Про царівну кожен мріє,
Уявляє, як зуміє.
Джміль стареньку пожалів
І не в око укусив,
Хоч і злий був, наче біс,
А вкусив у грубий ніс.
Ніс розпух і став червоний.
Крики, метушня і гони.
— Гей! Ловіть джмеля, ловіть!
Упіймайте, задушіть!
Не вдалося це нікому,
Джміль давно летів додому.
Там лебідонька зустріла,
В юнака перетворила.

Біля моря князь гуляє,
Хвилям думи довіряє:
“Про царівну мрію я
І стражда душа моя.
Та красуня білолиця
Ніжна, наче лебедиця,
В снах ввижається мені.
Очі сині і сумні
Ніби помочі благають,
Серце смутком сповивають”.
Хвилі князя розуміли,
Між собою гомоніли.
Третій день в думках минає.
Біля моря князь гуляє.
Від великої печалі
Він гука у сині далі:
“Діти моря! Хвилі вільні!
Всемогутні і всесильні!
Проженіть думки сумні,
Поможіть знайти мені
Дівчину красиву й дивну,
Зоремісячну царівну”.
Білопінна хвиля грає,
Лебедиця випливає.
— Знаю, друже любий мій,
Чом похмурий і сумний.
— Поможи, лебідко мила!
Жити далі вже несила.
Так царівну я кохаю,
Що душа моя палає.
Обійду весь білий світ,
Щоб знайти красуні слід!
А вона йому: “Серденько,
Не сумуй, любов близенько.
Я не біла лебедиця,
А красуня-чарівниця”.
Птиця крилами змахнула
І до берега майнула.
Біле пір’я облетіло —
Перед ним красуня мила.
І прекрасна, і жадана,
І на щастя Богом дана.
Князь царівну обіймає —
В світі кращої немає!
І красуні білосніжній
Він слова шепоче ніжні:
“Буду все життя кохати,
Від біди оберігати,
Щоб краса твоя не в’яла,
Вічну радість дарувала”.
Зашарілася кохана,
Наче яблучко рум’яне,
І до князя пригорнулась.
Сонце в небі посміхнулось.
Молоді ідуть в палати,
Щоб благословила мати.
Мати молодих вітає,
Сльози крадькома втирає:
“Дуже гарні ви обоє,
Стало в мене діток двоє”.
Князь з весіллям не барився
І на другий день женився.
Малинові дзвонять дзвони!
Щастя-радість у Гвідона!

Час минув. Купецтво знову
В місто приплива чудове.
Князь Гвідон купців стрічає,
У палати проводжає.
Вийшла до гостей княгиня.
Як привітна господиня,
Просить сісти за столи.
Бідні гості не змогли
Ані їсти, ані пити,
Тільки слухати й глядіти
В сині очі променисті.
Та на коси золотисті,
Що в них місяць заблукав,
Служкою красуні став.
Почалась розмова чемна
І розумна, і приємна.
Про торгівлю запитала
І поради їм давала:
Як шляхи шукать по зорях,
Щоб не заблукати в морі;
Де найкращий є товар,
Що везти цареві в дар.
А коли прибутки мають,
Бога хай не забувають,
Скрізь бідноти є багато,
Людям треба помагати.
Успіх кожного чекає,
Хто сумління чисте має.
Добре гостям гостювати,
Що й не хочуть відпливати.
Кожний день мина цікаво
У розвагах та забавах.
Бенкетує, веселиться
Вся Гвідонова столиця!
Білочка пісні співає
І казки розповідає,
А княгиня залюбки
Оживляє ці казки.
Можна їх не тільки чути,
А разом з героєм бути,
В скрутний час допомогти,
Від біди застерегти,
А коли згасають зорі —
Лицарі виходять з моря
Оглядать кордони зрання.
І, як маєте бажання,
На плече посадять вас.
В тихий світанковий час
З першим сонячним промінням
І святим благоговінням
Дух ваш над землею лине
Без обмежень, без зупину.

Хоч приємні ці забави,
Та купців чекають справи.
Відплива купецтво нині.
Просить старшого княгиня,
Щоб таємний лист узяв
І цареві передав.
Вітер надува вітрила —
Добра звістка полетіла.
Князь лишився у покоях
Біля жінки молодої.

В синім морі хвилі грають,
Вітер хмари розганяє.
Корабель везе купців
До квітучих берегів
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана.
Йде купецтво у палати,
Щоб Салтану розказати
Про торгівлю, різні справи
Та утіхи і забави,
Що на острові чудному
Їм показували знову.
Князь Гвідон царя благає,
Хай на острів завітає.
Вдячно цар їм усміхався,
Тільки їхать не збирався.

Лист писався не даремно,
І купець його таємно
В царські руки передав.
У листі цар прочитав,
Що на острові чудовім
Жінка й син — живі-здорові
У багатстві і добрі
При князівському дворі.
Хай скоріше припливає.
Що робити? Цар не знає.
Серце в грудях б’ється з болю,
Хоче вирватись на волю.
Треба в дальню путь рушати,
Сина й жінку розшукати.
Цар Салтан встає із трону.
— Мушу бути у Гвідона.
Сестри й сваха тут сиділи
І цареві гомоніли:
“Та немає там нічого,
Щоби їхати до нього”.
Цар виблискує очима,
На сестер і сваху грима:
“Не дозволю вам втручатись
І зі мною сперечатись!”
Флот швиденько споряджає
І до острова рушає.
Сестри й тут не відстають,
За царем услід пливуть.

До вікна Гвідон сідає
І на море поглядає.
А воно таке тихеньке…
Хвилі хлюпають легенько.
Заспокоївсь океан.
Може, їде цар Салтан?
Бачить князь: в ранковій млі
Появились кораблі.
Враз гармати загриміли,
Срібні дзвони задзвонили.
Веселіше грайте, дзвони!
Їде батько до Гвідона!

Цар не їв, не спав три дні.
Бачить острів вдалині.
Цар трубу підзорну має,
Що далеке наближає.
Став на палубі з трубою,
Дивиться, а за кормою
Виросло чудове місто.
Куполи, немов намисто,
Золотом на сонці сяють
І хрести вогнем палають,
Срібні дзвони виграють.
Люди до причалу йдуть.
Мабуть, серед них дружина
Поспіша з маленьким сином.
Цар відвів трубу убік —
Острів вдалину утік.
За кормою море синє,
А душа на острів лине.
Знемагає цар-отець,
Увірвавсь йому терпець.

Настає жадана мить,
Мов на крилах, він летить!
Бачить любоньку-дружину,
Та немає поряд сина.
Цар дружину обіймає
І ласкаво пригортає.
З серця вирвались слова:
“Слава богу, що жива!
Де ж синок, голубко мила,
Що для мене народила?”
На Гвідона показала,
Чим Салтана здивувала:
“Думав я, що син маленький,
Кучерявий і гарненький”.
Заспокоїла царя:
“Ти ж хотів богатиря.
Підростав він не роками,
А годинами і днями.
І маленькі будуть в нас,
Та не зараз, прийде час”.
Князь Гвідон веде княгиню.
Не княгиня — а богиня!
Ніжна, наче лебедиця,
І струнка, і білолиця.
Ясний місяць срібно сяє,
З-під косиці виглядає,
А косіця — до землі.
Сяє зірка на чолі.
Поряд син стрункий, високий,
Наче сокіл ясноокий.
Цар втішається, радіє,
Щастю вірити не сміє:
“Гарна пара, що й казати,
Внуків будемо чекати”.

Тіточкам нема де дітись,
Лиш крізь землю провалитись,
Бо позаду океан,
А попереду — Салтан.
Їх сестра в добрі та щасті.
Може, викрутитись вдасться?
До царевих ніг припали,
Закричали, заридали:
“Наш пресвітлий добрий царю!
Всемогутній володарю!
Молимо тебе, прости
І додому відпусти!
Не вчинили би ми лиха
Без поради Бабарихи.
На царицю намовляла,
Зло робити научала”.
Промовляє цар звисока:
Вчинок — підлий і жорстокий.
Хоч порадник — лиходій,
Треба мати розум свій.
Та немає вороття.
В кожній справі Бог суддя,
І тому велике зло
Повернулось на добро.
Геть ідіть! І з цього дня
Ви для мене не рідня!”

Бачить цар чарівне місто.
Храми, куполи вогнисті,
Золотом хрести горять
І хоругви майорять.
Весь народ царя вітає,
Хором людським прославляє.
Малиновий чути дзвін.
Ось у браму входить він.
Що це променисто сяє?
Цар аж очі затуляє.
Сонця тридцять три горять —
Лицарі у ряд стоять.
З ними дядько — дуб старезний.
Бородище довжелезна,
Наче хвиля в морі грає,
Срібні бризки розсипає.
Далі йдуть. Кришталь прозорий
У мережаних узорах…
Це ж для білочки хатинка!
Он і чарівна ялинка.
А під нею, диво справді, —
Купи золота й смарагдів!
Білочка не розгубилась,
В пояс чемно поклонилась,
Привіталась до Салтана,
Що приплив з-за океану.

За дубовий стіл сідають.
У родини цар питає,
Хто листа передавав.
Сина й жінку здивував,
А княгиня розказала,
Що вона листа писала.
Цар здіймає келих вгору
І розчулено говорить:
“Я красу благословляю,
Що людські серця єднає.
Хай на всій землі панує,
Щастя-радість нам дарує!”

У Гвідонових палатах
Почалось веселе свято.
Я на святі теж була,
Їсти-пити не змогла.
Бачила красуню дивну,
Слухала пісні чарівні.
Звуки радісні і чисті,
Наче промені іскристі,
Серце світлом напували,
Дух у височінь здіймали.

***