ЗОРЯ В ТЕРНОВОМУ ВІНКУ
Тебе співучу, живописну
Перевертні хотіли вбить,
Обуть в кайдани слово, пісню
І вирвать душу силоміць.
Вогонь не згас, орел чатує,
Прикутий міцно Прометей,
Та голос совісті бунтує:
“Що ж ми залишим для дітей?”
Пустир німий, духовний цвинтар?
Де розіп’ято на хресті
Шевченка слово, мертвий вітер
Поніс за обрії застій.
Ти – блискавиця серед ночі,
Дух, що творив Сковороду,
І Лесині слова пророчі,
Жива вода, о, припаду.
Ш шляхтичі, ні яничари,
Йі цар, а ні сатрапи злі,
її не вбила, а ні чвари,
Бо мова вічна на землі
Крізь морок пробивалось світло,
Всього бувало на віку,
Та мова і в неволі квітла –
Зоря в терновому вінку.
Серед світил земних, космічних
Вона за обрії зрина,
Щоб тьму розвіяти одвічну
І сяйво віддавать сповна.
***
© Людмила Паниченко. Всі права застережені.