Анатолія ПАНАС

* * *

А ніч стоїть,
мов чорная відвага,
Прим’явши сніжнобілу далину,
Ось — ось мене впокорить владно
й нагло,
І я, знеможена, на мить засну.
Та ні, не маю права!
Ми в двобої.
В цей час на варті трудовій стою
І у змаганні з холодом, з тобою
Кріплюсь теплом,
що людям я даю.

О так бува
На варті цій недремній
Я телефоном часом помилюсь
В чужій квартирі я когось даремно
Стривожу. Вибачаюсь.
Потім злюсь.

Та голос млявий,
сном розквітлий
Немов подякою мені звучить.
Моє безсоння цим теплом зігріте
Із білим сном на ратний бій летить.
Зайнявся ранок.
Ледве мріє.
Та золотисто-сизою красою
Він скоро обрій весь зігріє,
Розвиднить світ і
полонить собою.
І свіжістю його омиті
Назустріч із поклоном
вийдуть люди,
Йдуть до праці.
Гордовиті.
Підставивши вітрам
чоло і груди.

***

© Анатолія Панас. Всі права застережені.