Тодось ОСЬМАЧКА

РОЗДІЛ І.

Давно за синю хмару сонце впало,
з-над Києва пісок густий одплів,
а денний клекіт одійшов помалу
туди, де сквери квітнуть та гаї
і веселять муровані будівлі
та ловлять роси із небес вечірні
у соковитий та тремтючий лист,
що на вітри небесні ясно звис.

Туди, під дерева старі, ставнисті,
з казарми від наук спішить солдат
і наймички-селянки від колиски,
що цілий день возили паненят
та сумували мовчки за ріднею,
за стиглою, гривастою пашнею:
вона в степу там колосом трясе
і зерна дух на вітрі їм несе.

І ці боління носите у сквери,
мої селючки, завше ув очах
і там свою невинність на шинелі
віддаєте солдатам у сльозах,
а потім вас вигонять догнивати
з хворобою важкою в рідні хати —
й над гробом вашим в рідному ж селі
справляють пранці чорні пожарі.

І от у сквері городському сквернім
вирує публіка, кипить, гуля —
повії хлопців зупиняють чемно:
“Пардон, таваріщ, нєт лі в вас агня?”
Од ліхтаря, що світить у тремтінні,
спадають довгі фантастичні тіні,
бо сухокрилі тихі кажани
давно літать круг нього почали.

Під липою на довгому ослоні
у байронці, з цигаркою в руці,
Комар Пилип. Він дивиться у дзвонні,
вечірні вулиці, немов мечі,
що на камінні темним дзвоном грають;
од їх аж іскри в небо одлітають,
а ті пливуть на мовчазних вітрах
і світять скрізь вночі по городах.

Сидить і курить цигарки нервово,
жіночу постать всяку огляда,
що стежкою іде згори до нього
і за каштани темні заверта.
Провівши оком, голову одводить
і знов до хвіртки, де вже інша входить,
та все ж тії ніяк не впізнає,
котра думки йому лоскоче та снує.

Пилип Комар колись бував у бандах,
з радянським військом бився у лісах:
і прапора підносив над димами,
і хмари над степами примножав.
Коли ж повстанці загубили сили,
Пилип яри і ліс густий покинув,
пішов до влади в канівський повіт
і щиро склав за товариство звіт.

А нині служить… і в часи вечірні
гуляти любить в шумах городських
і стежити, як вітер плав надгірний
по вулицях широких та стрімких
несе і обмива жіночі ноги,
немов живі колони мармурові,
а очі сірі, карі-молоді
гойда, неначе квітки на воді.

За кожним поглядом жіночим лине
на полум’ї бентежному жадань;
отак тічки, розгойдані, звірині,
у лісі збуривши осінній шал,
дні теплі та хітливі доганяють,
що в вересні на горах догоряють
та розпускають млосний білий чад
у павутині довгій на лісах.

Йому вже одкуріло тридцять років
на битому життєвому шляху,
дружитися ж не має ще охоти,
хоча йому на голову лиху
і падає потроху пил дорожній,
неначе іній кований, морозний
із яблуні зимою та на тин,
Що мерзне під снігами від журби.

Він тільки ходить на озерах мутних,
шука незайманих ніким джерел,
що водами з глибин аж камінь крутять
і ловлять у свічада очерет.
Та джерело його притягне чисте
єдиний раз нагнутися напитись.
аби уже ніколи там не пить,
а йти шукати іншої води.

І от сидить він на ослоні в сквері,
лисиними стежинами прийшов
уста змочити у новій джерельній,
щоб не томилася у серці кров;
щоб не томилася, грудей не рвала…
неначе пси з ланців своїх іржавих
без краю рвуться під тополі в луг,
де свіжі лози хилить гавкіт сук.

Уже й порожнюю коробку кинув
од цигарок на темную траву,
потягся тоскно на закляклу спину
і голову до неба повернув,
що засипалося, мов білим маком,
і ним, як з поля молодого, пахло;
та відти впала в душу чорна мить —
чи недарма ввесь вечір тут сидить.

“Добривечір! — ураз до нього збоку. —
Чи вже давно чекаєте мене?..”
Дівочий голос, ніби срібне коло,
що передзвонами іскристими гуде,
як падає на сніг, санками тертий,
морозом костяним забитий твердо…
Дитячий голос, хвиля золота,
душа моя тебе ще пам’ята!

Ти в ній палаєш лунами святими
в пустій печері, ніби на степу,
і заглушить тебе не хватить сили
і в цю добу жорстоку та глуху.
Не знаю, чи тебе заглушить гуркіт
груддя землі, що зірветься на груди
з лопати в яму, де, моя труно,
вростеш навіки у холодне дно.

Пилип держав малу дівочу руку
і гладив чудно, ніби ворожбит;
отак мале дитя курча застука,
у жмені радісно його держить
і тулить губи весело до спини,
жагучо дихає та густо слинить,
аж доки те курча мале зовсім
не стане мокре, ніби на дощі.

Ця дівчина, чорноволоса Ліда,
Пилипові не каже в вічі “ти”…
мов та голубка, що недавно тільки
у нас на плечах боязко сидить,
воркує та боїться взяти певно
до дзьоба чистого вівсяне зерно,
туге й блискуче, з нашої руки,
неначе крем’яхи важкі з води.

Вона задихано тремтить-говорить:
“Цілуйте в мене руки досхочу, —
іще раз кине смугою за город
летюча зірка, — я від вас втечу:
бо цілий день сьогодні я не дома —
веселая, на пляжі, без утоми,
в метелика літала на крилі,
немов пилинка золота в огні”.

“Та ще й од швачки прийдуть мати рано
і сядуть з батьком мовчки до вікна
та ждатимуть дочку свою погану,
що вже частенько із очей зника…
О, бачте, зірка пропалила смугу,
де церква в небо загострила дуги…
Пора мені додому одлетіть…
Ой пальці!.. пальці!.. боляче… пустіть!”

Пилип підсунувся до Ліди ближче,
жадібно голову вперед нагнув,
вхопив рукою коло стану й дише,
неначе хворий у тяжкім жару;
а під тремтячою його рукою
дівочий стан лозиною тонкою
гарячі хвилі м’яко вигинав
і нерухомо раптом завмирав.

“А ти мені казала… говорила, —
шептав-корив стурбовано Пилип, —
що аж сьогодні вже моя квартира
тебе, як у гніздечку приютить…”
Та дівчина не слухає, бо очі
туди напружила, де рівно з ночі
шумів каштан од стрижених кущів,
мов тисячі летіло кажанів.

“Та я ніяк… нігде я не ходила
і, думаю, до вас не буду йти…
А вже людей у сквері спорожніло
і вітер як пронизливо шумить…
Мене турбує та самотня постать,
що дивиться на нас неначе скоса
з ослона бокового за кущем…
Ведіть мене додому, от і все!..”

Рішучо встала, станом похитнувши,
немов берізка стрімко-молода,
що під корою води запахущі
солодким соком густо розлива
та всі вітри п’янить навколо себе:
вони як зварені блукають степом
і тьмяно-гострим сонячним теплом
у жилах наших бунтом бурять кров.

Хвости губили в небі метеори
і разом танули в прозорій тьмі,
зітхав за ними сонний город
одковами далекими підків.
Пилип щось Ліді нетерпляче правив
на вулиці коло низької брами;
вона ж стояла дивно мовчазна,
а в оці плавала сльоза смутна.

Але нарешті разом — ніжно й міцно —
узяв під руку дівчину Пилип
і в улицю повів, що бігла скісно
з ліхтариком, похиленим згори;
за ними затінками швидко вельми
пішла якась жіноча постать темна
та й заховалася за той же ріг,
куди Пилип і дівчину повів.

***