Тодось ОСЬМАЧКА

СУМ

Ой упали сніги на баварські бори,
аж гілляки схилилися вниз,
і над яром присипані пні без кори
мовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,
витикаючи довгі дубці;
і ворони мовчать, мов примерзлий кукіль
на німіших сучках від мерців.

І в гущaвині світу засніжених рис
бір без вітру гуде в височінь,
і сніги, від гілляк відпадаючи вниз,
дзеленчать на корінні об тінь,
і немає слідів ні із лісу, ні в ліс,
де шепоче щось серцю: засни,
і заходяться очі краплинами сліз,
що вже світ став німий до весни.

Бо ворони у нас, мов лісничого ріг,
голосні і зимою в гаях,
де журба не блукає ніде без доріг
і де легко минав її я.
Я сумую, що сліду нема навкруги
в чужолюдній холодній глуші,
що й натяку на щось не покажуть сніги,
аби казкою стало в душі.

Гей, якби мені в царстві лісних колонад,
де виходять кущі, як із рам,
геть забувши буденщини гуркіт і чад,
за пустельного стати царя,
весь ліс і мороз пройти так уночі
до найвищих норвезьких сосон,
щоб аж місяць став гострий, мов леза мечів,
від мого тільки скрипу на трон.

І з життям таким самим, як іній чи сніг,
скандінавську прийняти красу,
чуйно слухаючи, як у жилах моїх
замерзає червоний мій сум…
Та немає у мене тієї душі,
що тримає весь світ у руці, —
і стоїть тихий бір у сипучій глуші
ще сумніший, як білі мерці.

***