* * *
О, цей цнотливий недоречний сніг
на пломінь саду пізньовечоровий,
на листя губ, на гілля рук і слів,
на груші перестиглої любові.
О, ця незаймана холодна білина…
Шалена крутизна провалля зваби…
Торкни — й зірветься злякана сарна,
і згасне диво золотого саду.
О, ця пречиста і терпка сльоза
в високий час німого одкровення…
Безглуздо відкриваються вуста
у вирі почуттів — натхнення.
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.