* * *
Всоте зраджую хист і встоперше клянуся.
Море сірої туги. Навколо ні вітру, ні хмар…
Застигають слова і товстішає крига на курсі.
На штурвал без надії востаннє лягає рука.
Всоте себе виню і встоперше себе виправдовую.
Тіні висохлих дум у дірявії сіті ловлю.
На спустошених снах я любові палац вибудовую
і з небесного келиха щастя розхлюпане п’ю.
Всоте звалює гріх. Устоперше встаю і відмолююсь,
напинаю душі золотаво-сумну тятиву.
І вітрило сушу, зачарований білою мовою,
п’ю смертельну отруту і, мабуть, тому ще живу.
***
© Іван Ольховський. Всі права застережені.