Галина МИРОСЛАВА

* * *

Виминаєш траву, розполохуєш боязких птахів,
За думками пошкірно втрачаєш, як мрію, себе.
Хочеш стріпнути з крил те,
що впилося.
З жахом
помічаєш на ікрах засиненість жил.

Скільки ж то ще нам йти
кочовничо та спрагло до руху?!
Виминаєш траву, щоб співати про неї пісні.
А наосліп пливуть дні,
відсічені глухо,
Розкотивши, як ртуть, світлі сили свої.

***

© Галина Мирослава. Всі права застережені.