СМОК
Тут не відчинять.
Назавжди закриті
Шкаралупіючі душі. Візьми
Жменю за жменею сохлої глиці
І постели собі.
Сам постели.
Кроїться простір, напнувшись сутужно,
Звившись по синіх прожилках у дзвін.
Плачеш, бо й ти – парусиновий острів,
Блідим цементом запущений в вир.
Диму клубами столочене серце
В тілі землистім, повнім зітхань.
Навіть якщо, розриваючи денце,
Шпичишся словом, чи зрушуєш твань?!
Тут не відчинять.
Тут в самострептизах
Звурджені душі, стерті тіла.
Світ бетонуючий дикого тиску
Унезалежнених від відчуття.
***
© Галина Мирослава. Всі права застережені.