Оксана МИКОЛЮК

ЧЕРЕЗ РІК

Рік збіг… І що кому до того? Травень – мов дитя долоні.
Вже й наче не було нічого. Тільки на світанні
Останнім куснем хліба ти годуєш птиць на балконі,
Не боячись віддати те, що з погляду людського є останнім.

Лиш за останнім нам прибавиться й далеке стане близьким;
Від себе відірвати – тільки за тим куснем далі буде.
Ти нахиляєшся до білих птиць і серце жалем стисло:
Один сумний не їсть і… плаче. Так, як плачуть люди!

…Він помиратиме знесилений – таким, як то бува з роками,
Й позаздрить вперше у житті тобі як жінці, як – людині, –
Птахи – крилаті, та не можуть бути більше, як – птахами:
Та пара, що долала страх й здіймала в небо, все ж – єдина.

У вас, людей, не так. Бо ви покликані на краще, більше:
Що проти вашої любові пара крил в польоті стертих!
Він долетів для того, щоби правду вкрапати у вірші:
Є справжнє у житті! На грані є, що – між любов’ю й смертю.

Це забагато: птах, і хліб, й навала слів і полуднева спека,
Але проступить правда, бо відкрита там, де треба, книжка:
І де писало як прекрасне виглядає, коли бачити здалека, –
Останні жертви ти складаєш за прекрасне, що є зблизька.

***

© Оксана Миколюк. Всі права застережені.