СОБІ
Ти не сама в дорозі. Потяг твій то мчить, то – стане, то – нечутно піде,–
Бездомна туга – в грудях щось важке, і ліг тягар на плечі –
“Це ти, Оксано?” – запитає, хоч для неї ти вже мало що не рідна,
Й мовчатиме про щось своє за шибою – у відбитку твого обличчя.
А там йде дощ…Ти чуєшся так, наче він за тебе плаче,
І хочеться самій десь бігти, щось таке … таке робити! –
Аби – подалі! Навіть в інший світ – до смислів і до значень,
Хоч й ті … ціною в гріш разом, якщо без розкоші любити.
Та річ не в тім: що там ціна чи відстані! Тут інше: ви крізь ночі
Пролапуєтеся до обрію, котрий як мрія – весь у позолоті.
Бо справжня відстань – у прожитому, в тім, скільки хто протопче,
А не ув асфальтованім шляху чи в кілометрах кабельного дроту.
“Це ти, Оксано?” – певне, їй без тебе й справді світу мало, –
Ти ж яко інші тугу не перекроїла в глупу звичку.
Не в кілометри віриш і на щось таке у тебе сили стало,
Що є само по собі: прибуває з вітром і мов дощ – аутентичне.
***
© Оксана Миколюк. Всі права застережені.