Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ

XVII. ЗОЛОТА СИМФОНІЯ ПЕКТОРАЛІ

Грім стихав за далиною,
Зашерхав на глині.
Окрай балки Хоминої
Паслись коні гливі.

Де не візьмуться грифони!
Впали, ніби кара!
Та й накинулись на коней —
Що не кінь, то й пара.

Б’ють крильми — жалю немає!
Ще й ревуть жахливо.
Що один хребет ламає,
Другий б’є в загривок.

Згасло сонце. Морок ночі
Все навкруг поглинув.
Наче сливи, кінські очі
Падали у глину.

А за північ над степами
Зайнялося світло:
У яру між черепами
Папороть заквітла.

Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу вмочити
І цілувати ув очі рожі.

Світе мій дивний, світе казковий! —
Від повноти аж вгинається обрій.
Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к годині добрій.

Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями, сорокопудами,

Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти,—
Будьмо ж не пасинками, а синами!

Облишмо чвари: настає наш час.
Закличмо тільки Гестію у свідки.
Сьогодні найсміливіший із нас
Піде шукати папороті квітку.

Хай це вбрання із білого руна
Йому в дорозі буде як молитва.
В грифонах даль, і виє звірина,
А треба йти, бо світу треба світла.

Ревтиме вій, манитиме мана,
Ще й рідний брат гостритиме сокиру.
Постануть стіни і рови без дна,—
Та треба йти, бо людям треба миру.

І раптом він до квітки не дійде,
Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться,
Шекспір своїх сонетів не складе,
Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.

Готуйте ж сир, шпаку і кумис!
Готуйте душі про добу новітню!
Нехай легким обранцю буде спис,
Він все пройде і принесе ту квітку,—

І зійде сонце! І відступить ніч.
І дощ напоїть землю неполиту.
І птиці розлетяться вусібіч,
Любов і мир повідуючи світу.

***