ПРОЛОГ
Сплять тумани срібнокрилі,
Тиша горнеться до тиші.
На Гаймановій Могилі
Не шелеснуть навіть миші.
Півні ще по селах спали,
Дика ружа в полі квітла.
Та нараз понад степами
Спалахнуло дивне світло.
Щось неначе розкололось,
І з відлуннями глухими
Предковічний, віщий голос
Просочився із могили.
— Гу-гу-гу-у-у! — пішло луною.
Го-го-го-о-о! — озвалось в тиші.—
Скільки весен наді мною
Небо зорі ці колише!
Чи світанки нахололі,
Чи вітри гудуть солоні,
Я гойдаю білі болі
У своєму чорнім лоні.
Двадцять три століття рало
Мої скиби не під’ємле.
Не могила я, а рана
На твоєму тілі, земле!
Крізь тумани срібнокрилі
Похилився в полі колос.
І Гаймановій Могилі
Подає Товста свій голос:
— Сестро, сестро сивочола,
Що робити в світі маєм?
Наші рани не з учора —
Не займай їх, не займай їх!
Не одні лиш ми з тобою —
Вся земля не спить ночами.
Світ потьмарився б від болю,
Спивши нашої печалі.
Задуши у серці стогін,
Погамуй стооку муку.
Може, якось перестоїмо.—
Та й замовкла. І ні звуку.
Крізь тумани срібнокрилі
Перший птах порушив тишу.
На Гаймановій Могилі
Полоз пас очима мишу.
***
© Борис Мозолевський. Всі права застережені.