А ЩО Ж ТИ ПРИГАДАЄШ, ЧОЛОВІЧЕ?
Пізнав же і ти часу повну всевладність,
проклюнулось знову в долоні зерно,
і жорна гуркочуть давно безпорадно,
і камінь зітерся давним-предавно…
На що ти спроможен? Продовжитись родом,
звести кам’яницю і мур змурувать?
Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу,
торкнулась чола незгладима печать.
І слід п’ятипалий у тебе на шкірі,
а очі злинялі не бачать вже змін,
і тінь свою котиш, мов камінь, під згірок,
і протяги б’ють із потрісканих стін…
Але в заклопотах своїх цілоденних
відгониш ти думку уїдливу пріч:
— Марнота, марнот… та то не для мене:
фундамент воздвиг я на кілька сторіч.
Дай Бог би здоров’я, то й схрон змурував би,
на случай чого — заховавсь і … мовчок;
для склепу скупав вже і скаби, і штаби,
сталевий засув і пудовий замок.
Геть все передбачив: води повна бочка,
свічки парафінові, бак для нужди… —
… Та час, що летів на кленовім листочку,
весь світ обігнув і заглянув сюди.
І неначе клеймо на чолі тобі випік:
листок п’ятипалий — ні стерти, ні змить…
Щоб знав ти, що вік твій для тебе великий,
а вітер дмухне, і-і-і… душа відлетить…
Радій же, бо маєш єдину можливість,
як нитки в основі, життя перебрать, —
знайти отой день чи то вузлик щасливий,
аби неквапливо його розв’язать:
криничка у лузі, хмарки, сіножать…
Воскликнуть: — О небо, яка благодать!
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.