ПОСІВАННЯ
Падав камінчик по опадах з неба,
простір світився снігами крізь тебе,
поле безплідне бігло з-під ніг,
щоб розповзтись на повісмо доріг.
Нащо ти носиш зернину у жмені,
пальці від прорості в тебе зелені, —
де ти приткнеш її, як заховаєш?
Суне переслідом воронів зграя.
Кинеш наодлі — сніг весь збіжиться,
гору укриють пожадливі птиці —
буде на білому смерть панувать,
не відшкодуєш нічим своїх втрат.
Дишем на зерня духом творящим,
сам обезважнів, та зернятко важчає —
перед собою його, наче камінь, несеш,
доки посієш, ще й сам проростеш:
з-під валуна, з-під могильного каменя
голос промкнеться кволий поламано:
— О, бережіть, бо унадились птиці
красти сиру із-під мене землицю.
Чую, безодня гуде піді мною,
камінь падучий кричить глибиною:
— Безвість — це тяжче, аніж забуття,
о, засівайтесь на обшир життя!
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.