* * *
Край тіні власної ти, матінко, сидиш,
покрай життя, покрай своєї долі,
і зеленіє в затінку спориш,
і високо тобі, як на престолі.
І все ти бачиш, все до білоти,
до мого смутку, до рубця на тілі —
все бачиш ти, все чуєш серцем ти,
проламуючи простір скрижанілий…
Моя печаль, жалі мої і біль
відлунюють у виболенім серці.
І я, мов дощ, до тебе звідусіль
іду, іду з наповненим наперстком.
Не меду, ні — цілющої води
я зачерпнув з глибокої криниці.
Далекий я, та жди мене, та жди,—
я донесу на денці хоч росицю.
Коліна збив і лікті обшмульгав,
до кістки здер всю шкіру, наче лико, —
повітря дране нею залатав,
аби тебе, аби тебе не кликать…
Але ти чула, бачила, була
побіля мене, у мені, зі мною,
росиченьку в наперстку подала,
розбавлену останньою сльозою.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.