* * *
Цей мох — на двох;
куди не глянеш,
стоїть притомний літ
весняний,
хоч до весни — гай-гай!.. колись…
З беріз ми соку напились,
все ходим і когось гукаєм,
й відлунок кожен, наче спис,
у свої руки заплітаєм.
Що нам до того — мох чи пух,
чи ниття те, що в’яжуть птиці,
єднає нам і зір, і слух
разками чистої живиці?
Бо заблукали ми — ще й як!
Одне ув одному — дочасно…
Чи ж явить нам весна свій знак
на мить всерадісну, всещасну?
І поіменно, прямо вряд
ми кожне дерево гукали,
не озираючись назад,
де тінь із тіні воскресала.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.