Павло МОВЧАН

ЛІТОПИСЕЦЬ НЕСТОР

Для вигадки глина і для закону,
химерна позначка — це сховок від скону.
Скриплять клинов’язні лункі писаки,
і здмухана нечисть тіка з-під руки.
Перехідні —
в часі,
в плоті,
в житті,
в довічному страсі, в своїй одноті…
Зруйнується пам’ять— полишиться знак,
що буде так само, як перше…
А як?
Круте чоло навпроти стелі,
крутезний спогад — а про що? —
і глина жовта для купелі,
дубові ночви і горщок.
Кощаве начиння, щоб ткати
собі верету з рогози,
і щиротлінні княжі шати
в оздобі згаслої сльози.
Повій-ковильниця духмяна
під гострий лікоть і стегно,
і мова, наче мед, гречана
у горлі, скропленім вином…
Бринить стріла над головою,
віщуючи тривожний сон,
у горлі, замкнутім смолою,
як насінина слово — «Дон».
І пам’ять зраджена видінням
про новий переможний герць,
холоне — вимива коріння
час, за яким пильнує смерть.
Була б хоч глина під рукою —
все занотує гострий спис
правдиво рискою спішкою,
як все було воно — колись.
Щільніше причинивши двері,
чоло схиливши на кулак,
вколов пергамент гостроперо
і вивів: «І рекомо так…
Бысть язык мой трость книжника…»

Вогнем підзолотив тонкі долоні,
ствердив вуста словами молитовно,
тінь відігнув важку від фоліанта,
до імені вернувсь…
— Якого?
— Адаманта…
Зламалися вуста — о сатанинські глузи!
Як мало треба мати… Два звуки для союзу,
і вже душа не та, комусь вона належить,
і двом твоїм очам за нею не устежить:
то вкинеться в любов, затим перехолоне,
то в суєту ізнов… і так — чи не до скону?..
Тече звичайно віск,
розмивши всі позначки,
таке воно ж бо скрізь —
пощезниця завбачна.
Хай виспраглось перо,
покірливе мовчанці, —
до крику лише крок —
тни шкіру у нестямці!
І розпач закарбуй у крапці-крапелинці.
І князя возвелич на золотій сурдинці —
увічни крик пером на шкіряній сторінці,
є ще снага в тобі,
як в джерелі — завзяття,
а смуток — нижче брів,
на рівні всепрокляття.
І швидше вічність сип
на манускрипти в скрині,
аби не чути скрип
пера по серцевині…

***