ТИ…
І рот мені судомою звело,
повітря затверділо, наче скло,
не видихнуть, ні слова проректи,
заламувався погляд на кути.
Оплавлений смолою, мов комаха,
я пізнавав все повновладдя страху.
Перед очима застигав бурштин,
душа моя, приречена на згин,
ув’язнена навічно у живицю,
засушену нагадувала птицю,
що сліпо дивиться на лет швидких хвилин.
Вода текла, та отвердів мій слух,
в корчах останніх засудомивсь рух,
в повітрі віддзеркалені благання
засвідчували — мить оця остання,
яка замкнула прижиттєвий круг.
І раптом ти дихнула, розплела
зав’язаного холодом вузла
і, краплю сонця вдмухавши в легені,
розпочинала простори зелені:
лети, лети, ось вітер для крила.
І я махнув. І вирівняв суглоби.
Збезважений. До птиці уподобивсь.
Дзвеніла плоть, позбавлена зусиль,
співали кола подокільних хвиль,
і я летів, і знав, що це — випроба,
що лет мені дарований, мов птаху,
заточувати кола і від страху
летіть і погляд не пускати вниз,
де золотом всі обшири взялись,
щоб запечатать душу, мов комаху.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.