* * *
Чому нам радісно буває,
з дороги збившись, заблукать,
і крикнуть радісно з одчаю?
Яка це справді благодать —
прийнявши в очі неба холод,
за рухом піристих хмарин
лежать і стежить. А довкола
перебіг вітру, часу плин…
Безклопітство порожніх рук
пришиє до трави павук,
тепло вбере земля, як губка,
розчиниться прозора думка,
і ти, споріднений, дводольний
з безвічним світом надовкольним,
нарешті радісно збагнеш,
що ти не мав ніколи меж.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.