* * *
Громадяться віки і на свідомість тиснуть,
мов набуха гора під власним тягарем…
І палиться життя життєво-смертним киснем,
і ріжуться шибки повітряним шклярем.
І міняться вони: зчорнілі на блакитні…
то миються жовтком, то золотим вогнем…
Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір
і на життя ціна все пада з кожнем днем?
Де не копнеш — там кров,
де не ступнеш — там мука,
видмухують вітри з усіх ґрунтів кістки…
Розірвані часи, розрубані сполуки,
І сіються з хрестів зіржавілі гвіздки…
І погляд, мов іржа, чорноземлю з’їдає…
Земличенько моя, гудеш ти, наче жерсть.
Волоссям заросли усі наші Дунаї,
і простір смертним сном затруєний увесь.
Дух розпаду й біди поморщив нам легені,
що й Бога не гукнуть, і волі не ввідхнуть…
Повітря ріже шкляр — вийма шибки зелені,
щоб вставити у вікна осінню каламуть.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.