* * *
Ні змістом образу, ні висотою звука
тебе не визначить, не вичитать зі слів,
кут розімкнути, розломивши руки,
зір розчахнути широчінню днів…
О про-сто-ро-бла-га-бла-ки-бо-лю-ча…
самовагома… ніби пух кульбаб…
на видноколі в дзеркалах летючих,
в лелечих зблисках, в захлинаннях жаб…
в гніздечках крапель, у відбитку хвилі,
в одсирілім безлюднім курені…
Переліки усіх прикмет безсилі
тебе означити, бо ти углибині.
Чорноземи, запечені в гудроні,
і жайворята мертві у житах,
і кисле листя, яблука ж солоні,
і на устах отруйна гіркота…
Приречена, немовби на погибель,
на місиво пекельне в казані,
ти вивергаєш з річки мертву рибу
і домовини схитуєш на дні…
Суцільний розпад, нищення та тління
і вимивання вічності з ґрунтів,
стирання рис і чоловічих ліній,
суспільний вар безликості в житті…
Що вродить на твоїх іржавих нивах?
Осот в’язничний? Цвинтарний полин?
Бринять дроти, і сурмлять труби криво,
смола гаряча виступа з глибин…
Повітря скрізь посноване волоссям,
день заліпили чорні лушпайки —
і тонуть у густому купоросі
роз’їдені і землі, і віки…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.