ЩО ВИ ЗНАЙШЛИ НА НЕБЕСНИХ КУПИНАХ?
Хвилею зору небо схитнулось,
східності хмари збігали униз.
Прогуркотіло, мов бочка, минуле,
ти ж при падінні на мить зупинивсь.
Там на горі, де громи дозрівають,
скрапують в небо вишні рясні,
крізь намальовану браму до раю
страдницькі видно обличчя мені…
Колір земний, а з очей б’ють джерельця,
в борознах зморщок запіксь чорнозем,—
мов на монетах, образ зітерся
і очисним пожолобивсь вогнем…
Боже! Чому ж ви — невтішені й досі?
Може, тривають й там муки земні?..
Тільки ж безликі ви вже й безголосі —
ваші страждання я бачу вві сні…
Бачу у дранті зотлілім вас в полі,
устілки виткнулись з рваних чобіт…
— Тату! — гукаю…— Мамо! — Та голос
мій не сягає в заобрійний світ…
Вас упізнав я по згорблених спинах,
стерті ж обличчя, немов мідяки…
Що ж ви знайшли на небесних купинах?
Яблука райські? Гнилі буряки?
Скрапує вишня зрілою кров’ю —
важча щохвилі тіло моє.
Падаю в небо сторч головою —
голос від мене на вік відстає…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.