ПО-СТУП…
Знов землю відчиняють грабарі —
до глини прикрої вгрібаються лопати.
Ізнову розпинають на горі
необлітанну душечку крилату…
Люд збайдужілий, під один кашкет
підструганий, і на одну підошву —
зрівня гробки, посунувши вперед,
і вшиє заполоч криваву в довгу прошву…
Вологий холод, ніби вустюки,
за коміри вповзає та за шкіру,
об черепи розплющені зірки
відтінюють убогий колір сірий…
— Подумайте (якщо є думать чим?)
про ті хрести, яких вам не минути.
— Єдиная, — алкаш-грабар кричить, —
цілуючи пляшенцію отрути…
— І не-дєліма… — йому в тон впада
полковник Алксніс і вганяє кулю
в відбиток власний — брижиться вода:
пухир спливає з Німана, мов дуля…
і неділимий безіменний тлум
за танками на Захід кроком рушив.
і по землі пробіг залізний струм, —
мов на дротах затіпалися душі…
Тікає від заглади все живе:
в хрести дерева, а трава — в коріння,
повітря п’ятикутний постріл рве,
а мову облягає оніміння…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.