ВТІЛЕННЯ БОЛЮ
В подорожню вічність, куди думка лине,
але назад ніколи не верта,
перетікають тільки порожнини
і зостається праху вагота…
Горщок розсипавсь, та ідея форми
висить в повітрі, виповнена вщерть
безвічним змістом… і кругліють жорна,
готові розмолоти час на смерть.
Каганчик з гільзи, полотняна торба
і ложка захалявна, погрібна,
щоб коливо по смертних плюндрах сьорбать…
Та нижче всього зависа труна…
Висять ідеї, аби стати збіжжям,
щоб втілитись життям в речовину,
але гуляють протяги навстіжні,
підносять прах земний в височину…
І вихорів стовпи, і хмари чорні
з плодючих нив, з розораних ґрунтів
перетікають у небесні форми,
та тільки прах людський осиротів:
кружляє в небі — душу не знаходить,
що розчинилась в світі, наче сіль…
І в муках родових вмира природа,
в бездушну форму втілюючи біль.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.