А ВЖЕ З ТОЇ КРИНИЧЕНЬКИ…
У тій криниці час стояв забутий, —
води із неї вже ніхто не пив,
у ній гніздилась чорнопера сутінь
і падав стрімко тільки дощ сліпий.
І маятник у ній не хилитався,
обличчя поспливали слюдяні,
і тхнуло нуддю та стоячим часом
так, ніби розкладався він на дні.
О водо мертва! Я тебе напився,
і позначила жили чорнота.
Я ліг грудьми — у тебе задивився:
перед очима чорна глухота…
Моя ти ямо! Тріснута зінице,
затерпли губи тамувати біль,
пружина крику впала у криницю,
і я відчув копальню у собі:
але сіль вибрана — одна ропа зосталась,
волоссям в жилах мертвий час стояв,
замість води вхопив губами смалець
і тріснуте обличчя залатав!
Прибутий, бутий, вибутий, забутий, —
корону цямрин знято з моїх губ,
щоб нижче лет заточувала сутінь
і попелом виповнювався зруб.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.