Павло МОВЧАН

ДЗЕРКАЛА

На обрії хмари, мов сходи в безкрає,
і очі по них піднялись у зеніт,
кого все шукаю, кого видивляю?
І поглядом гострим розколюю лід…
— Ой, тату, — уголос боюся покликать,
злипаються губи, та й голос тремтить…
Мандрівка далека, і відстань велика,
вві сні обірвалася сонячна нить…
І збившись з керунку, самітньо блукаю,
засліплений безліччю білих дзеркал,
і сніг, що запікся в долоні на камінь,
як в яму жбурляє у небо рука.
І сиплеться скло, і небесні осколки
прорізали щоки, аж кров виступа,
в легені з повітрям занозяться голки, —
свічада побиті і пустка сліпа…
І хочу тебе з отих скалок зібрати:
ось руки, ось губи, долоня, чоло…
та тільки не можу очей розшукати —
облізла емаль, залишилося скло…
І раптом з нізвідки з’явилася хата,
хоч стіни й зі снігу, шибки — крижані:
ось глиняна миска, і ложка щербата,
іржавий цвяшок, календар на стіні.
Та пам’ять речей, ой, тату, зрадлива,
вона забуває поволі й творця,
я тільки вже й бачу, що тінь полохливу,
вона мов сидить на краєчку стільця…
А речі ізсохлись, розсохлась підлога,
і блимає дзеркало сліпо з кутка,
а в ньому відбився окраєць порога,
і двері набряклі, і клямка важка…
І видно ще очі, що дивляться пильно
крізь мене, крізь очі мої вдалечінь,
і видно хмарини, що сунуть повільно,
на люстро бліде накидаючи тінь.

***