ЗВІДТІЛЯ
Висловлюю дихання власне у мові,
усе видихаю, що в груди ввібрав;
голчасті морози, сніги паперові,
щіткасте повітря і спалахи трав.
Життя видихаю, але затинаюсь,
коли видихає із себе земля
нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм,
коли серед ночі вогонь догорає,
коли хтось до тебе з віків промовляє
і очі твої чиясь длань затуля…
Тоді відчуваю, що подих не повний,
що я видихаю видіння нічні,
які мчать степами на спінених конях —
світають на вітрі сорочки лляні.
Перед веде брат мій, якого не знаю,
за ним — моїх друзів померлих загін,
а я все туман та туман видихаю,
який обступає мене з трьох сторін.
Четверта ж — чорніє, як яма, позаду
і спину холодить, остуджує дух…
Туди щохвилини віджите щось пада,
там часу нема й уривається луг…
Там звук уривається, ніч стає зрима
і брат мій гарцює на білім коні…
І я озираюсь — туман косить… привид,
аж черка по п’ятах косою мені…
Спішу я… спішу я… та там, край туману,
ламається погляд і рветься земля,
а батько в сорочці до п’ят полотняній
стоїть і махає мені звідтіля.
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.