ПРОТИ СОНЦЯ
Сніг насичувався світлом,
соковито дозрівав;
дзьобом гайворон столітній
простір порваний латав.
Обернувся зір мій в себе:
стало боляче вбирать
вимиту яскравість неба
і сліпучу благодать.
Чистота завжди студена,
а гріхи — чомусь палкі…
Надмір холоду для мене,
білизни, що наокіл…
Проти сонця очі мружу,
не дивлюся на скарби —
в грудні тут були калюжі,
чорні пнулися горби…
Нині — срібно, рівно, чисто,
снігом згладжені сучки.
На дні зору мідне листя
залягло, мов копійки.
Димарі, і піч чорніє,
сажі шар лежить на дні,
і свята вдова Марія
коржики дає мені…
Так, немов снігами криті
всі твої зчорнілі дні,
і чорніє хтось убитий
там, в минулому на дні…
Там в очах затлілий комір
шию зморщену стиска…
Шия дідова прозора,
ями чорні на щоках…
Там човпе селом Магуза,
теребічить сухарі…
Там дітей своїх мотузить
Скеп, волає: — Німчурі!
Там… Вчепися в мене, сніже!
Чи очниці вщерть засип…
Білість чиста очі ріже,
обертає зір углиб…
***
© Павло Мовчан. Всі права застережені.