Павло МОВЧАН

ВІДБИТОК І

Ці віддзеркалення, як натяк на життя,
на заплощинне, заприсутнє, інше…
де води вод незрушені стоять
і де душа співає голосніше…

І так затято дмухав  в і н  на скло,
і посміхавсь улесливо відбитку,
немов за ним щось зриміше було,
мов торочив із потойбіччя нитку.

Там — час відсутній, світ же — молодий,
осріблений, лункий — куди не глянеш…
Відбиток  т а м  живе ніби завжди —
відвічно терпеливий та слухняний.

Очима скинеш, і  в і н  тут як тут,
лиш дивиться на тебе запитально:
— Навіщо кликав? Вічний цей маршрут?
Коли у світ перейдеш задзеркальний?

Не осуд, ні… Обурення та гнів
з очей  й о г о  струмують повсякчасно.
О скільки раз ти кликав? Скільки слів
не виказав про долю його власну?

Дививсь спідлоба хмуро і мовчав
та щось хотів сказать  т о б і  про тебе…
І ти дививсь на нього увесь час
і думав: втішить його якось треба…

***

© Павло Мовчан. Всі права застережені.